Був пекучий південь. На вулиці тихо. Чутно було тільки як бринить фонтан та пурхають горобці. Вгоди-ряди затупотять коні; проїде коляса, здіймаючи пил, що довго стоїть в повітрі золотим туманом і знов усе наче засинає. Дерева не ворушаться, квіти стоять, схиливши головки і наче сховали кудись далеко свої пахощі. Серед тиші раптом щось загомоніло: то бігли діти, тупаючи босими ногами. Один білявий хлопець, що їхав на ломаці та поганяв свою химерну коняку лозиною, спинався перед тином і здивовано дивився на статую. Другий, старший хлопець, держав у руці чималу каменюку, побачив горобця, що сидів на мармуровому плечі статуї та чистив дзьобом пір’я, прижмурив око і хотів влучити в статую, але не попав; камінь плюхнув у фонтан, далеко розкидаючи водяні краплі. Хлопцям подобалася та гра і вони зібрали камінці і кидали по черзі в статую.
– Що ви робите, варвари?! – гримнув на них худенькій пан в золотих окулярах.
– Гей, хто там є?! – він постукав у ворота. З воріт вийшов сонний сторож, недбало зирнув на вулицю і сказав хрипким, лінивим голосом до дітей:
– Ось гедьте! Чого се ви сюди поналазили?!
Діти покидали камінці і затупотіли далі. Пан почав збирати книжки, що спересердя впустив додолу, обтер з них пил і увійшов у ворота. Се був письменник і мав дозвіл брати книжки в бібліотеці: він ходив ні на що не дивлячись, завжди схиливши голову. Може, й на сей раз він не замітив би новини в садку, коли б його не вразило те, що думали скоїти діти. Він спинився перед статуєю і сказав:
– О, се моя, моя думка. Коли б я був артистом, то зробив би таку статую та назвав би її: «Муки натхнення! – Він прочитав ймення того італійського артиста, що зробив статую. – Як чудно і приємно думати, що якась незнайома для мене людина, з якою я, може, ніколи не побачуся, наче вгадала мою думку і чужа душа поєдналася з моєю і стала вмить рідною й близькою для мене. Вітаю ж тебе, мій далекій і близькій брате! Прийми моє щире вітання й шанобу.
Письменник поцілував статую в пишні, трохи одкриті уста і одскочив, мов ужалений: вони були теплі і наче затремтіли од поцілунка.
– Мабуть, сонце напекло їх за день? – міркував письменник, подивився ще раз на статую: на мармурових очах блищали дві краплі, потім тихенько покотилися на щоки; сонце одбивалося на них рожевим кольором. Письменнику здавалося, що перед ним стоїть жива людина та плаче. Се його дуже вразило. Більш він не приходив у садок, бо кудись виїхав на чужину. Потім по світу пішла чутка, що він написав великий твір, але сю книгу читала і розуміла невеличка купа людей, ті, кому було заборонено входити в садок, навіть про сю книжку і не чули.
Сторож одного вечора почув, що хтось тяжко зітхає з того кутка, де стояла статуя. Він пішов та прислухався. Там нікого не було, він думав, що то пугач сховався десь в гілках, але ні, пугач так не стогне і не зітхає; се був людській стогін. Скінчилося на тім, що сторож почав ховатися на ніч у