Я пригадую лише один день, який батько подарував мені. Це сталося після моєї бар-міцви, коли я виголосив промову, написану для мене рабином. Війна ще тривала, тож промова про загиблих героїв зворушила присутніх до глибини душі. Мама захотіла, щоб ми записали її, і попросила батька відвести мене до студії звукозапису в середмісті. Ми виконали це прохання. Мама була в такому захваті від результату, що давала прослуховувати запис усім, хто погоджувався. Із часом касета зносилася, і ніхто, крім мами, яка знала мою промову напам’ять, не міг розібрати слів.
Коли ми вийшли зі студії, тато спитав:
– Чого б ти хотів зараз?
– Піти в кіно,– відказав я. І ми рушили до кінотеатру.
Це було так незвично, що я навіть запам’ятав назву фільму – «Миш’як і старе мереживо» (одна з найкращих робіт Кері Гранта). То був перший і єдиний день, який ми з батьком провели разом.
У підлітковому віці я змінив кілька шкіл і скрізь досягав успіхів у спорті, захоплюючись хокеєм, футболом, баскетболом, легкою атлетикою. Я був популярним серед однокласників, але вчився кепсько, сприймаючи школу як місце для розваг. По-справжньому я зосередився на навчанні лише тоді, коли перейшов на останній курс Політехнічної школи Раєрсона, що нині є університетом.
Я вступив туди, щоб вивчати архітектуру, оскільки цей предмет пов’язаний з будівництвом, якому я твердо вирішив присвятити своє життя. На першому курсі я займався різними видами спорту й отримав звання «спортсмен року». На останньому курсі, продовжуючи займатися спортом, я зробив раптове відкриття, що навчання має певні принади, і того року був нагороджений срібною медаллю за високу успішність. Набуті знання згодом стали мені в пригоді.
Хоча ми завжди слухалися маму в усьому, що стосувалося домашніх справ, а батько був віруючим чоловіком, який читав Біблію, вивчав Тору і впорядковував життя згідно зі своїми переконаннями (утім, він не вимагав від матері дотримуватися кашруту2), батьки ніколи не примушували нас думати або чинити так, як вони. На відміну від нас, вони ніколи не сиділи з дітьми, не давали нам жодних настанов щодо сексу, кохання чи успіху.
Батьки обрали інший шлях. Замість того щоб казати дітям, що треба робити, вони вчили нас на власному прикладі, очікуючи, що ми поводитимемось відповідним чином. І ми виправдали їхні сподівання. Гадаю, саме це дозволило нам набути впевненості в собі і засвоїти цінності, які ми пронесли крізь усе життя.
РОЗДІЛ 2
МАКС ШАРП І СИН
Коли мені виповнився двадцять один рік, я закінчив Школу Раєрсона й одразу зайнявся будівництвом разом із батьком, удвічі збільшивши його компанію. Зазвичай синам важко працювати під керівництвом батька, але в нашому випадку все було навпаки. Можливо, рішення мого тата передати мені управління компанією пояснювалося тим, що я вивчав креслення та архітектуру в коледжі.
Моїми підлеглими були іммігранти з Італії – тесля Віто Пізано і підсобний робітник Чіро Рапакетті. Обидва погано володіли