Four Seasons. Изадор Шарп

Пригадую один епізод: ми з новими друзями вирішили купити модель літака, домовившись, що кожен із нас виділить п’ять центів. Коли я розповів матері, для чого мені потрібні ці гроші, вона відмовилась дати їх мені, відрізавши: «Не варто витрачати п’ять центів на дрібниці». Я почувався обуреним і розчарованим до глибини душі, але згодом зрозумів, що вона мусила рахувати гроші. Винятком була п’ятниця, коли мати купувала чимало харчів і, використовуючи одну-єдину духовку, готувала різні страви для святкування шабату (ніхто і ніколи їй не допомагав). З роками гостей збиралося дедалі більше – двадцять, тридцять чи навіть п’ятдесят друзів і родичів.

      У всіх інших випадках мати була надзвичайно ощадливою. Наскільки я пам’ятаю, я не мав власної кімнати, доки моя старша сестра не вийшла заміж, а це сталося, коли мені виповнилося шістнадцять. Позаяк я зростав із трьома сестрами, інколи траплялося, що я доношував дивні жіночі речі.

      Також я пам’ятаю, як батько виконував одне замовлення і регулярно збирав три-чи чотиридюймові обрізки дощок, що залишалися внаслідок настилання підлоги, обшивки стін і стелі. Після уроків я приходив до нього на роботу, брав невеликий візок, наповнював його обрізками і відвозив додому, щоб топити піч.

      Одного дня, коли я повертався додому, якийсь чоловік зупинив мене і сказав:

      – Я дам тобі п’ять центів за ці обрізки.

      П’ять центів здавалися мені справжнім багатством. Я вирішив, що можу повернутися і набрати ще обрізків, тож погодився і продав йому все, що мав. Повернувшись на будівельний майданчик, я виявив, що нічого не залишилося.

      – Чому ти не зробив те, що я просив? – спитав тато.– Як мама готуватиме їжу сьогодні ввечері? Як ми обігріємо будинок?

      Я почувався страшенно винним і навіть подумав, що було б краще, якби він побив мене. Але він ніколи не піднімав на мене руку. Така поведінка була йому непритаманна.

      Таким був мій перший досвід ведення бізнесу. Я засвоїв важливий урок: ніколи не переоцінюй свої можливості.

      Коли діти достатньо підросли, аби дбати про себе і допомагати в хатніх справах, мати взяла бізнес під свій цілковитий контроль. Батько купував земельну ділянку і зводив на ній будинок, після чого мати продавала новий будинок або той, у якому мешкали ми, і нам доводилося переїжджати. Хай там як, але ми завжди були в дорозі. Батько брав в оренду трейлер, ми завантажували наше скромне майно і вже за кілька годин облаштовувалися на новому місці.

      Якось нам запропонували вигідну угоду, пов’язану з купівлею нашого будинку. Мати не могла відмовитися, хоча тато ще не закінчив зводити новий дім. Вона зателефонувала своїй сестрі Сарі і сказала: «Ми трохи поживемо у вас». Ми негайно перебралися до них. Цілих півроку ми жили під одним дахом з родиною, що складалася з шести осіб і собаки. Нас теж було шестеро, і всі ми якимось дивом поміщалися в маленькому будиночку з трьома спальнями й однією ванною кімнатою. Попри всі труднощі, моя тітка жодного разу не поскаржилася, що нас забагато.

      Поки