Моя мати інтуїтивно розуміла, як треба поводитися.
Розалі не вірила, що наші стосунки триватимуть довго, і мала вагомі підстави боятися. Я все ще був легковажним, жив теперішнім моментом, не замислюючись про майбутнє. Згодом вона зізналась, що була до нестями закохана, і її не обходило, як довго ми будемо разом.
Розалі майже виповнилося дев’ятнадцять, а мені – двадцять чотири, коли я запропонував їй вийти за мене заміж. Тієї осені її батьки влаштували традиційний весільний бал і запросили п’ятсот гостей, хоча Розалі сказала, що було б романтичніше розписатися в мерії.
Ми вирушили у весільну подорож і за дев’ять днів встигли відвідати Нью-Йорк, Маямі та Кубу. Якось ми поїхали на екскурсію кубинськими нічними клубами. В одному з закладів на вулиці Трокадеро ми познайомилися зі старим полковником і його дружиною. Наш стіл був далеко від сцени, де танцювали напівоголені дівчата, тож я вирішив оглянути казино.
– Я повернусь за мить,– пообіцяв я Розалі, залишивши її розмовляти з полковником, який був глухим як пень.
Будучи азартним гравцем, я непогано відірвався в казино й програв триста доларів – більшу частину нашого бюджету. Але Розалі (якій довелося цілу годину кричати у вухо глухому полковнику) відреагувала напрочуд гідно.
– Що сталося – те сталося,– сказала вона.– Ми впораємось.
Ми провели кілька днів на пляжі Варадеро (сезон відпусток ще не розпочався, і весь готель був у нашому розпорядженні), після чого повернулися додому і перебралися до нового однокімнатного помешкання, побудованого моїм батьком на Еґлінтон-авеню. Ми виявили не лише відсутність меблів, а й наявність бруду. Наше взуття залишало сліди на заляпаній кухонній підлозі, яку вочевидь не мили відтоді, як виїхав останній мешканець. Стіл був вкритий жирним нальотом, а в спальні не було нічого, крім матраца і кількох пружинних блоків, упакованих у коричневий обгортковий папір.
Розалі негайно взялася до справи. За місяць наше помешкання походило на ілюстрацію з журналу House Beautiful. Невдовзі ми запросили обидві наші родини на святкову вечерю перед шабатом. Розалі не вміла готувати, але їй вистачало запалу і сміливості – того, що на ідиш називають «хуцпа». Вивчивши перший том кулінарної книжки Gourmet Cook book, вона запланувала розкішне меню із французьких страв на кшталт тих, що пропонують у ресторанах, нагороджених трьома зірками Мішлен. У п’ятницю, о четвертій дня, вона встигла зробити лише половину, тож скоротила кількість страв до чотирьох. Позаяк настав Геловін, вона прикрасила стіл помаранчево-чорним желе, виготовленим у спеціальних формах, і ліхтарем із гарбуза, загорненим у чорний гофрований папір. Під час вечері гарбуз вибухнув, і полум’я зметнулося аж до стелі. Кілька днів по тому зі стелі досі сипалися часточки кіптяви, що нагадували плодових мушок.
Зважаючи на те що це помешкання було замалим для подружжя, що планувало мати дітей, ми перебралися до іншого, просторішого житла в одинадцятиповерховому будинку на вулиці Батерст, побудованого нашою