– Знову квапишся зі словами, як голий на торг, господарю… – несподівано пробурчав у відповідь чоловічий басок. – Невже так і не порозумнішаєш ніколи? А час би…
– Хто тут? – смикнувся Тарас, озираючись по порожній світлиці. – Чи мені вчувається?
– Домовик я ваш… – статечно відповів невидимий співрозмовник. – Третє покоління, як за добром родини Куниць доглядати приставлений.
– А чого тільки тепер голос подав? – здивувався парубок. – Помічати тебе і раніше траплялося… мигцем, а озвався вперше.
– Бо тоді тебе і без мене було кому розуму вчити… – зітхнув домовик. – А щодо «бачив»… То, мабуть, не я був. Сусідко зі своєю марою частіше по хаті швендяють. Нероби…
– Сам такий… – відгукнувся із-за печі скрипучий жіночий голосок. – За худобиною і по двору мій чоловік дивиться. Я – і в хаті прибираюся, і курник чищу, і їсти на всіх готую. А ти лишень жереш у три пуза і нібито за добром доглядаєш. Можна подумати, якщо відвернеться, то в ту ж мить і стіни розповзуться, і покрівля обрушиться. Та ця хата ще всіх нас перестоїть!
– Е, та вас тут ціла купа мешкає? – ще більше здивувався парубок і додав несподівано сердито: – Ну, і куди ж ви, тля запічна, дивилися, коли бабуся вмирала? Мене в хаті не було, а ви чому не допомогли господині? Чому не вберегли? Ось поховаю бабусю, так перш ніж на Запоріжжя їхати – спалю цю халупу разом з усіма вами! – пригрозив і сам здивувався. Щось занадто часто став інших вогнем лякати…
– Ти не сердися, господарю. Стара чаклунка сама так вирішила… – співчутливо прошелестів жіночий голосок. – І не нам противитися її волі. Видно, настав час Аглаї піти з явного світу…
– Настав, пристав… – сердито обірвав бурмотіння мари Куниця, не надто й прислухаючись до її слів. – Задарма молоко з горшка сьорбати всі готові, а як допомога від вас знадобилася – відразу невинними овечками замекали. Звісно, найпростіше на покійницю сперти… Заперечувати не стане!..
– Постривай лаятись, господарю… – ще один чоловічий голос ламким баском вторив жіночому з-під лежанки. – Це тільки річки завжди течуть з гори та в море, і дощові краплі – зверху вниз падають, а в явному, людському світі багато чого не з нашої волі діється.
– Водиці б піднесли вчасно, може, і пожила б ще бабуся… – не вгавав Тарас.
– Пояснюю ще раз, дитино нерозумна… – у жіночому голосі прорізалися сварливі нотки. – То ж не ще одна старенька померла, а Знаюча з Яви пішла… Сама, за власним хотінням! Значить, так потрібно! Може, місце звільняла… І не нам її затримувати… Збагнув, нарешті?
– Ну-ну… – Тарас однаково нічого не второпав і починав сердитися по-справжньому. – І для кого ж моя бабуся так старалася, що померти поквапилася? Чи не про тебе розмова?
– Замовкни, потвора недолуга! – цитькнув на дружину сусідко. –