Тарас глибоко вдихнув і чхнув втретє, остаточно приходячи до тями.
– А ось хрін вам… з редькою разом, – промурмотів, суплячи брови і поквапом натоптуючи люльку. – Недарма приповідають старі люди, що ніколи не вдасться християнину з нежиттю по-доброму домовитися. Ви, бестії кляті, як не силоміць, то спокусою норовите верх над чоловіком узяти. От і я замалим на ваші хитрощі не попався… Слава богу, тютюн виручив. Хоч і кажуть, що то теж бісівське зілля, а порадило собі з вами краще за молитву… Ну, нічого, іншим разом не буду таким довірливим… Більше ви мене на полові не обдурите… Вчений!
Розкуривши люльку і жадібно вдихнувши солодкувато-гіркого духмяного тютюну, котрий остаточно зняв з очей полуду, Куниця запримітив на тому місці, де гуртувалася пітьма, слабке мерехтіння. Немов полум’я свічки. Настільки кволе, що його можна було сприйняти за світляка, якби не дивний червонуватий відблиск вогнику. А всім відомо, що світлячки випромінюють біле сяйво.
Сторожко поглядаючи на непроглядну темряву, що важко клубилася поміж дерев, парубок поволі, крок за кроком став наближатися до примарного вогника. Про всяк випадок ретельно пихкаючи на всі боки люлькою і грізно штрикаючи поперед себе вістрям шаблі. Однак чудернацьке сяйво не тікало і не нападало. Тільки розгоралося яскравіше.
І як залишилося пройти ще лише декілька кроків, пітьма розступилася, немов хто розсунув щільні фіранки на вікні, і звідти, навперейми Тарасові вийшов здоровенний, страховидний чолов’яга. Весь скуйовджений, кошлатий, закутаний в обшарпані звірині шкури, – недбало погойдуючи в руці важкою палюгою.
– Гей ти, не смій чіпати мою чічку! – прогарчав загрозливо лісовик, зупиняючись в декількох кроках від юнака і спираючись на свою зброю, немов на звичайну дорожню патерицю. – Глухий чи що?! Кому кажу?! Дибай далі! Не для тебе я зілля папороті сіяв!
Взагалі-то і без підказки лісовика Тарас уже збагнув, що бачить перед собою не що інше, як цвіт папороті. Диво дивне, котре жило лишень у легендах і бабусиних казках! Полум’яна квітка, що розпускає пелюстки на кілька хвилин, та й то лише один раз у рік, опівніч на Івана Купали. І тому, хто знайде її, обіцяє неймовірне багатство. Бо може вказати на прихований у землі скарб…
У це було так складно повірити, що Тарас навіть перехрестився. А потім, щоб остаточно впевнитися, ще й подвійну дулю примарному вогнику тицьнув. Але квітка не розвіялася і не щезла з очей, як недавній морок. До речі – як і лісовик, що сердито переминався з ноги на ногу, стиха гарчав і люто скалив ведмежі ікла. А далі загрозливо заніс над головою палицю і ступнув уперед, твердо налаштований захищати чаклунську квітку від людських зазіхань. І бачачи таку рішучість, небагато знайшлося б сміливців, здатних не дременути подалі від галявини, папороті і розлюченої нечисті.
Тарасу теж зробилося