Як і всяке справжнє вміння, схоже з характерництвом, праця гончаря заворожувала погляд. Здавалося, майстер всього лише недбало торкається сирої грудки, а та самостійно, немов під впливом чар, починає роздуватися, витягуватися і сама по собі перетворюється в круглобокий горщик, глечик чи інше кухонне начиння.
– Петрусю, приліпи ручки, – звелів майстер старшому синові, спиняючи колесо. – Тільки не квапся. Зроби, як належить… Пам’ятай, Бог усе бачить. І за недбалість покарає.
Священик стягнув фартух і, витираючи ним руки, підійшов до Тараса.
– Трапилося щось чи так завітав? – запитав по-простому.
– Сталося, отче… – похнюпився парубок. – Бабуся померла. Поховати треба… За християнським звичаєм…
– Ну, ну… не журися, сину мій, – поклав важку і прохолодну долоню на плече Тарасові отець Василь. – Тут вже нічого не вдієш. Так влаштований наш світ. Господь завжди в першу голову забирає найдостойніших із нині живущих рабів своїх. А нам залишається лише смиренно, не нарікаючи, прийняти Його волю, – поспівчував священнослужитель. – Погано лише те, що відійшла раба Божа Аглая акурат на Іванову ніч. Адже здавна вважається, що в цей час відлітають душі грішників, котрі не зуміли випросити собі прощення у близьких людей. Значить, треба її перед відспівуванням хоч на одну ніч у церкву до образів святих занести та молебень особливий, очищувальний справити…
Отець Василь конфузливо пригладив долонею вуса і, не по чину, коротко підстрижену бороду. Занадто довге волосся могло намотатися на гончарний круг, от і доводилося вкорочувати їх час від часу, незважаючи на погрози архієрея Брацлавського блаженнійшого Никифора накласти епітимію за порушення християнських канонів.
– Забобони, звісно, але не нам грішним судити про те, що предками нашими за непорушну істину вважалося. Навіть якщо церква поглядає на те з осудом.
– Можна і занести… – знизав плечима Куниця. – Бо з прощенням у родині й справді негаразд… Матінка моя, а потім і батько – наглою смертю згинули, не могла бабуся з ними попрощатися. А мені, якщо й хотіла щось сказати… Не ночував я нині вдома, панотче.
– Ото ж бо й воно… – осудливо кинув отець Василь. – Люди завжди відверту розмову та перепросини на потім відкладають. Самі того не розуміючи, що «потім» – може і не бути, бо не дано людині знати прийдешнього. О-хо-хо, гріхи наші тяжкі… Замалим не забув. У голові не вкладається… Боюся, Тарасе, не вдасться рабу Божу Аглаю нині відспівати.
– Чому? – здивувався Куниця. – Труну Степан Лікоть швидко змайструє. У нього завжди запас сухих дощок є. Як раз до вечірньої молитви і встигнемо… А далі тільки вашої охоти треба.
– Не в наших бажаннях біда, сину мій… – зітхнув отець Василь, і парубок вперше звернув увагу на те, які втомлені, постарілі очі у цього, ще досить молодого і міцного