Остаточно зрозумівши, що заблукав, Куниця заходився ще голосніше гукати Ребекку. Адже, якщо навіть йому – міцному, звичному до лісу парубкові, зодягненому, взутому і при шаблі робилося не по собі, то що повинна відчути дівчина, коли врешті отямиться, – голісінька та босонога, мов новонароджене маля…
Але навіжене дівчисько вперто не відкликалося.
Не на жарт стривожений Тарас зняв з перев’язі шаблю і, не виймаючи клинок з піхов, став розсовувати нею нависаючі гілки дерев, що раптом почали цупко чіплятися за рукава і штанини, як кущі ожини чи терну.
Хутко прямуючи в той бік, де востаннє майнула схожа на примару постать, Куниця час від часу окликав Ребекку, але дарма. Дівчина немов крізь землю провалилась.
І тільки лиш, як вирішив повернути назад, втративши надію на успішні пошуки – доки сам не заблукав, здалеку почувся приглушений голос, підсилений незвичним для лісової хащі відлунням:
– Сюди… сюди… сюди… Я – тут… тут… тут…
– Ривко! – радісно заволав Куниця, пришвидшив крок і незабаром опинився на доволі просторій галявині. – Ти де? Я вже поруч! Я йду до тебе!
– Сюди… сюди… сюди. Тут… тут… тут…
Голос хоч дуже слабкий і надто тихий, був явно дівочим і видавався знайомим, якщо один шепіт взагалі можна відрізнити від іншого. Але щось в інтонації насторожило Куницю, і парубок зупинився.
– Ребекко, то ти? – перепитав голосно, намагаючись бодай-щось розгледіти в густій пітьмі, котра як навмисне ще більше згусла через наповзаючі на місяць хмари. – Одізвись! Я тебе не бачу!
– То я… я… я… – трохи голосніше долинуло у відповідь з протилежного боку галявини, де між двох величезних буків і, справді, невиразно біліло щось, схоже на людську постать. Схоже, та не зовсім. До того ж, було дивно: навіщо Ребекка кличе Тараса до себе, а сама, натомість, жодного кроку назустріч не ступить? Ніяк не поєднується така поведінка з переляком. Якби вона в безпам’ятстві лежала на землі, тоді інша річ, але ж ні, – он рукою махає. І по імені парубка ні разу не назвала!
– Сюди… ходи… ходи… – тонко і жалібно вабив дівочий голос, не змінюючи інтонації, а дивне лісове відлуння негайно підхоплювало і запопадливо повторювало кожне вимовлене слово.
– Ходи до мене… до мене… до мене…
– Знайшли дурня, перевертні трикляті! – дедалі більше стверджуючись у підозрі, Куниця сплюнув, широко перехрестився і зажадав. – Або ти негайно скажеш, як тебе звати, або я йду геть!
Парубок вчасно пригадав те, що відомо кожній дитині: нежить – ніколи і ні під якою личиною, не зможе обізватися християнським іменем. Бо в тут ж мить спалахне і згорить на попіл. Старі люди присягали, що то найвірніший спосіб переконатися, хто перед тобою. Краще за свячену воду діє.
І як тільки-но промовив Куниця ці слова, ліс навколо зворохобився,