Я трохи поговорив з ним, і він сказав:
– Говорити з тобою – це наче говорити з лялькою черевомовця, тільки самого черевомовця немає.
Пізніше, коли я поклав фунт собі до скарбнички, я взагалі пожалкував про те, що говорив з ним. Говорити з п’яним – це те саме, що говорити з твариною.
Ми чекаємо на розі, доки діти перейдуть дорогу. Мама витирає вітрове скло. Потім вона повертається до мене.
– Якщо ти колись захочеш поговорити з доктором Раяном або міс Колінз, дай мені знати. Ми з твоїм батьком тебе дуже любимо.
– Добре, – кажу я, розмірковуючи, чи є серед тих, хто переходить дорогу, той, хто вміє читати по губах.
– Любий хлопчику, ти поговориш з міс Колінз, якщо тебе щось турбує? Якщо є якась проблема?
– Я вже поговорив, – кажу я. – Все гаразд.
Я не говорив з міс Колінз про мій зріст чи голос. Я просто хочу все владнати; це все, що мені потрібно.
Ми переїжджаємо через вибоїну на дорозі і в’їжджаємо до маленького метушливого містечка, де ми купимо мені нові штани. Після магазину я йду до бібліотеки за рогом, доки мати в аптеці. Я беру книжку про детекцію, і бібліотекар допомагає мені замовити ще одну книжку з Вексфордської бібліотеки, значно більшу. Я кажу їй, що заберу її дорогою зі школи наступного тижня.
3
Четвер, вечір, я сиджу на своєму ліжку, їм банан і читаю книжку, коли її машина заїхала на гравій. Моя бабуся повернулася з Дубліна.
Я встаю з ліжка і прислухаюся біля дверей. Вона на парадних сходах, розмовляє з Йозефом, чий фургон припаркований з п’ятьма іншими за дві милі звідси. Напевно, він чекав на повернення бабусі. Вона дає йому трохи грошей, і він каже:
– Дякую, місіс Іган. Ви справжній друг. У вас немає яблука для Недді?
Недді – це строкатий кінь Йозефа, який витріщається і фиркає на мене кожного разу, коли я його бачу. Бабуся йде на кухню, бере яблуко і дає його Недді.
– Ти гарний коник, – каже вона.
Вона зачиняє передні двері, і я повертаюсь у ліжко; мені чути, як вона йде у свою спальню, а тоді в кухню, а потім до мене. Я б хотів, щоб вона лишила мене в спокої. Завжди, коли вона заходить у мою кімнату, я хочу натягти ковдру на голову, сподіваючись, що відключуся і прокинуся тоді, коли вона піде.
– Я повернулась, – каже вона, ввалюючись до моєї кімнати і обдивляючись мене з голови до ніг великими вибалушеними очима глибоководної риби.
– Привіт, – кажу я.
– Ти скучив за мною?
– Так, – кажу я. – Сподобалось на перегонах?
– О, так. І ще я бачила у Дубліні твою тітку Евелін.
– Чудово.
– Розкажу тобі казку: приніс зайчик дров в’язку, поколов їх дрібненько, моя казка коротенька.
Ненавиджу ці казочки. Я хочу сказати «Йди звідси», але не можу. Це її