Найкращі – це ілюзіоністи і люди типу Блондена, який перейшов по канату через Ніагарський водоспад, або Йоганн Хурлингер, який ішов на руках понад п’ятдесят днів. Він пройшов на руках 871 милю.3
Одного дня я опинюся в «Книзі рекордів Гіннеса», поміж інших людей, які не хочуть, щоб їх забули або не помітили. Я поб’ю значний рекорд або зроблю щось видатне. Я не бачу іншого сенсу жити, окрім того, що я можу робити щось краще за інших або зможу робити те, що ніхто більше не може.
Я згинаю сторінку з фотографією найнижчої у світі жінки, і вона опиняється навпроти найвищого чоловіка. Його звати Роберт Першинг Вадлов, і його зріст 8 футів 11,1 дюймів4. Коли йому було одинадцять, його зріст був уже 6 футів 7 дюймів5.
Цікаво, чи почав його голос ламатися раніше за мій? Цікаво, а що було б, якби я став гігантом. Я все ще непокоюсь через це, але не так сильно відтоді, коли я вирішив, що не опинюся в «Книзі рекордів Гіннеса» як потвора. Я потраплю туди з кращих причин.
Найнижчу жінку звали Пауліна Мустерс, і вона була 1 фут 11,2 дюйми заввишки6. Коли я притулив її фото до найвищого чоловіка, вона походила на якусь річ, що випала в нього з кишені, не на людину взагалі: людина не може бути іншій людині по коліно.
– Дивись, – кажу я матері. – Ця ліліпутка як іграфка.
Я вже знаю, що вона скаже.
– Іграшка, – каже вона.
– Не перегинай свою книжку, – каже батько.
– Добре, – кажу я.
– І ти майже не доторкнувся до бутерброда, – каже він.
– Я не хочу до нього торкатися, – кажу я.
Мати ляпнула по моїй руці.
– Ти не доїв свій бутерброд просто для того, щоб це сказати?
– Ні.
– Тоді з’їж.
Але хліб уже зачерствів і зараз шоста година, час пити чай. Мати встає і виглядає у вікно. Сніг перестав. Вона витирає руки об свій светр і ставить чайник з водою на піч. Вона відкриває холодильник і дістає пакунок.
– Будеш це? – питає вона батька.
Він чеше підборіддя і не відповідає. Вчора він зголив бороду, і тепер видно ямку; темний вертикальний рівчачок у плоті його підборіддя. Він чеше його цілий день, наче хоче розгладити складку.
– Майкле, ти хочеш це до чаю чи ні?
Він дивиться на пакунок.
– Ні, – каже він. – Я б хотів копченої риби.
– Ні, – каже мати. – У нас немає копченої риби.
Моя мати ненавидить готувати.
– Тоді я буду ту рибу з пакета, – каже він.
– Тоді ти будеш, – каже вона.
Вони посміхаються одне одному. Іншою посмішкою, не такою, яку вони використовують для мене.
Те, що мій батько називає рибою з пакета, – це їжа, зварена у воді: квадратний кусок риби в прозорому пластиковому пакеті, повному білого соусу.
– Можна