Дай спокій. Мария Джоан Хайленд

вийшла.

      Я перевірив у «Книзі рекордів Гіннеса», чи був хтось зі здібністю викривати брехню. Нікого. Я напишу їм і скажу, що можу викривати брехню. Якщо вони вирішать перевірити мене і я пройду тест, то можу потрапити до книги, і не через те, що я поб’ю чийсь рекорд (як, наприклад, поїдання найбільшої кількості яєць чи відпускання найдовших вусів), а через те, що я можу робити унікальні речі.

      Можливо, треба написати до музею Ріплі «Віриш чи ні!». Вони можуть мною зацікавитися. Над моїм ліжком висить фотографія Роберта Лероя Ріплі. Він стоїть, обіймаючи за плечі чоловіка на ім’я Ель Фусіладо, «Страченого», який вижив після розстрілу. Обличчя Ель Фусіладо вкрито шрамами від куль, але він посміхається, щасливий бути з Ріплі. Принаймні, за свій талант я отримаю гроші для подорожі до Ніагарського водоспаду.

      Я прислухаюся, чи не повернувся батько: цікаво, чи він прийде до моєї спальні з подарунком? Я дістаю коробку з-під ліжка і роздивляюся листівки і брошури, які тітка Евелін присилала мені з Ніагари.

      Я точно знаю, якою має бути моя подорож. По-перше, це будемо ми з мамою, і я хочу, щоб ми сиділи вдвох у великому літаку і дивились у вікно на водоспад Хорсшу, найбільший водоспад, а потім приземлилися в аеропорту Ніагари. І я хочу, щоб нас двох сфотографували в кабіні разом з пілотом і другим пілотом.

      Я хочу, щоб ми промокли під бризками водоспаду, а потім висохли (це буде влітку) по дорозі на Кліфтон Гілл до парку розваг, де безліч атракціонів і, найголовніше, музей Ріплі «Віриш чи ні!».