– Все добре, – кажу я Кріто. – Ми візьмемо їх на прогулянку.
– Ти впевнений, що готовий до цього? – питає батько.
– Так, – кажу я.
– Тоді піди візьми мішок біля печі й віднеси до ванної. Зустрінемося там.
Він сказав це так, ніби ми зустрінемося десь далеко, але котедж – це невелике місце, і ніхто навіть не може загубитися в ньому: ти заходиш у парадні двері і стоїш у коридорі, і якщо ти повернеш праворуч, то ідеш через кухню, з кухні ти можеш або повернутися до коридора, або піти до вітальні. У вітальні двоє дверей, і ти можеш вийти знову до коридора, де ти натрапиш на двері до ванної, і тоді, зробивши декілька кроків, бачиш двері до моєї спальні, а тоді в задній частині котеджу ти побачиш спальню моєї бабусі. А в самому кінці коридора чорні двері, які ведуть до маленького саду. Єдина пригода – це піднятися вузькими сходами до спальні батьків.
Я поклав мішок біля ніг батька.
– Добре. Засунь їх сюди.
Я беру кошенят (усі вони чорно-білі, як Кріто) із пазухи мого батька і складаю їх у мішок, поки він наповнює ванну гарячою водою. Моє обличчя спітніло через пару.
– Вони не дуже пручаються, – кажу я. – Мабуть. у мішку затишно.
– Не будь м’яким, – каже він. – Подай мені те крісло, я сяду, і візьми собі стілець.
Він посунув своє крісло ближче до ванни, я сів на стілець біля крана на випадок, якщо йому знадобиться більше води. Він занурює мішок у гарячу воду. Мішок спливає на мить, а тоді тоне. Мішок рухається, бо всередині рухаються кошенята.
– Скільки часу зазвичай на це потрібно? – питаю я.
Батько знизує плечима.
– По-різному.
Ми не розмовляємо. Його нога смикається вниз і вгору, повітряні бульбашки випливають на поверхню води. Я хитаюсь на стільці, і мені ні за що вхопитися. Я майже падаю і хочу сісти на підлогу, але я не кажу цього.
– Боже, татку, – кажу я. – Вони так рухаються. Може, треба було зробити їм якийсь укол чи що?
Він не відповідає. Він витріщається на воду, закусивши губу. Голівки кошенят пнуться з темної тканини мішка.
Бульбашок меншає.
– Це так довго, – кажу я.
Він повернувся до мене.
– Ти здатен на це чи ні? Якщо ні, йди до матусі і допоможи на кухні.
Моя мати не на кухні. Вона за дверима, у моїй спальні. Я чую, як вона співає.
– Я здатен на це, – кажу я.
Наодинці батько каже мені деякі речі, які викликають у мене змішане почуття збудження і роздратування.
– Дідько, – каже він. – Напевне, вода недостатньо гаряча.
Він встає з крісла і витягає мішок з води. Я злажу зі стільця і дивлюся, як батько намагається розв’язати вузол на мішку. Кошенята все ще рухаються.
– Швидше, – кажу я. – Випускай.
Вузол не піддається, аж ось мішок розв’язаний. У батька почервоніли обличчя і шия. Він висипав чотирьох