– Це кепсько, друже. Дуже тобі співчуваю. На власній шкурі відчув, як воно. Кажуть, час лікує і все таке… але я цього не певен. Трапляється, що час просто завмирає, наскільки я розумію. Усе одно, щасти тобі. Я помолюся за твого друга.
Він рвучко киває Льюїсу і починає їхати геть, ковзаючи рукою по мокрій огорожі на повороті, а вітер здуває каптура з його голеної голови.
– Чекай! – каже Льюїс, встаючи і одразу ж зупиняючись через біль, який пронизує його хребет. – Ой!
Біль минає, тож він іде за чоловіком на візку і дає йому сигару. Усе одно курити йому вже розхотілося.
– Її звали Андреа, – додає він, відступаючи назад до парковки. – І я вдячний за твою молитву. Впевнений, вона б теж була вдячна.
Чоловік бурмотить слова подяки і махає йому рукою, спостерігаючи, як Льюїс прямує до своєї машини, старого ягуара, який він придбав за безцінь. Він озирається на нового друга, але може роздивитися лише оранжевий вогник сигари, що рухається в нічній темряві, ніби якийсь пахучий світлячок.
Він покурив сигару. Він покращив свою карму доброю справою. А тепер він мусить зробити те, про що він з жахом думав протягом останньої години. Виконати прохання Андреа. Він пообіцяв їй.
Льюїс має розпочати процес, котрий, як вона сподівалася, зможе склеїти уламки стосунків між її доньками в єдине ціле.
Він розуміє, що мусить бути сильним. Щоб допомогти дівчатам і тим самим допомогти Андреа. Але він не почувається спроможним склеїти будь-що, бо і сам розбитий на дрібні уламки.
Йому здається, що він Хитун-Бовтун з дитячого віршика, і він не має гадки, як йому знайти в собі сили, щоб зробити те, що він мусить зробити.
Зателефонувати Роузгіп і Попкорн та повідомити, що їхня мати померла.
Глава 5
Зараз майже одинадцята вечора, і Джо вже в ліжку. Роуз не має ілюзій, ніби він справді спить. Сидить в Інстраграмі чи грає в Іксбокс або робить ще щось із того, що зазвичай роблять шістнадцятирічні хлопчаки, коли мама не поряд. Вона вирішує, що буде ліпше, якщо вона не піде дивитися, що там відбувається, і йде на кухню.
Роуз бачить своє віддзеркалення в металевих дверцятах холодильника і квапливо відчиняє їх. Нікому не варто на це дивитися, особливо їй самій. Вона одягнена в стару мішкувату нічну сорочку і смугасті шкарпетки, а її волосся давно потрібно помити. Чи, можливо, краще зголити його зовсім, щоб воно перестало нагадувати їй, яка вона нехлюйка – її густі кучері перетворилися на суцільний пух, а серед каштанового кольору видніються пасма передчасної сивини.
Роуз витріщається на відчинений холодильник і насолоджується жовтавим сяйвом підсвітки. Вона передивляється, що є на полицях, хоча і так це знає, як і те, що не хоче їсти нічого з цього.
Роуз заходила до «Теско», коли йшла з роботи додому, і тепер на полицях