Царівна Нефрета. Василий Масютин

так, мовби входив до кімнати недужого. Колись він приходив сюди у зовсім іншому настрою. Не доглянув, що крізь недбало відхилену фіртку ввійшов іще хтось і йшов за ним у досить далекій відстані. Він ішов швидко, а та, що проводила його, мовчки плакала. Провідниця повела його вздовж саду до маленького домику. Тут горіла притьмарена лямпа. З кутка виринула Нефрета. Сатмі не відразу пізнав її в сутінках. В її очах не видко було радости, що вони зустрілись: вони були безнадійно сумні. Уста в неї були затиснені, риси, мовби позичені від старшої сестри – королеви.

      Нефрета наблизилася рішучим кроком і піднесла руки, щоб обняти Сатмія, але вони опали і зсунулися по фалдах плаща, начеб мали намір його пригладити.

      Вони мовчали. Ворухнулася віконна завіска, мовби хтось стояв за нею.

      – Нефрето! Чи ти хочеш стати моєю дружиною?

      Царівна піднесла очі, в яких була докірлива просьба: «Навіщо мучитися даремне?…»

      – Чи ти не могла б рішитись покинути батьківський дім і ділити зі мною всі незгоди непевного існування?

      Нефрета слухала уважно.

      – Заки зійде місяць, на нас чекатиме човен. Чи ти хочеш піти за мною?

      Тихо, як дитина, що вдоволь наплакалася, відповіла Нефрета:

      – Я візьму звичайну сукню, мій улюблений параванчик і скриночку із дзеркалом від тебе…

      – Я вже йду, Нефрето. Чекай мене при фірточці. Я найму чоловіка, що проведе нас і поможе нести твої речі.

      Нефрета нахилилася до коханого, який поцілував її в уста, як сестру. Він почував у цій хвилині, що вона справді сестра.

      Так почалося те їх спільне містичне життя, що зв’язало їх навіки.

      При самому вході святині помітив Сатмі якусь постать, що оглядалася і шукала чогось на землі. Він промовив до неї:

      – Тотнахіті.

      Постать завагалася, випрямилася і повернулася до священика.

      – Чи все готове?

      – Хутко, бо скоро зійде місяць.

      – Ідемо.

* * *

      Вони бігли, не йшли. Мур саду тягнувся довше, ніж звичайно. Перед фірткою щось покотилося перед його ногами. Сатмі зігнувся і вхопив карлика!

      Карлик заскавулів, як песик, і пробував кусати Сатмі по руках, що шукали його шиї. Сатмі ледве знайшов те непомітне місце між кадовбом і головою недородка. З усіх сил тиснув пальцями його шию. Карлик уже не скавулів, а харчав, дряпав і копав ногами. З трудом відірвав того покруча від землі і почав ударяти його головою до муру. Врешті відчув, що м’язи карлика ослабли, руки його стали липкі. Сатмі кинув ним об землю, як подущиною. Відітхнув глибоко і крикнув:

      – Нефрето!

      Фіртка відчинилася і в отворі появилась висока постать.

      Це був Інені.

      – Іди за мною! – наказав учитель.

      Дорога до святині була довга. Дорога до святині була тяжка. Сатмі гадав, що не знайде сил, щоб проводити Іненія до святині, чи точніше кажучи: тягнути його. У м’язах старця ворушилися останні зусилля волі, що вже завмирала. Він ледве тримався на непевних ногах. При лиховісному світлі місяця, що падав