– Але той зубастий… може, він знав ще щось більше і ще щось гірше? – питався Сатмі, що пробував назверх заволодіти собою.
– Він знає це від самої Нефрети… бідної Нефрети…
І знову немужеські сльози покотились по обличчі вражливого Тутмоса.
Загадкова неясність, що нависла над цією цілою справою, робила на Сатмія вражіння якоїсь обдуманої змови. Не було сумніву: Інені сам дав до неї почин. Боротьба? Боротьба!
Сатмі провів Тутмоса, обіцюючи, що нічим себе не зрадить, він іде тепер до Іненія у зовсім дрібній справі у зв’язку з порядком у святині. Але Інені не міг прийняти Сатмія того дня: в нього сидів Суаамон. Так відповів осоружний карлик.
– Інені не хоче мене бачити. Гаразд! – і вийшов зі святині.
Сатмі пішов до Тотнахіті, золотаря-ювеліра. Тотнахіті поблід, побачивши духовника. На його обличчі мінилася боязка услужливість і силувана безжурність, коли Сатмі мовчки оглядав бідну крамницю.
Золотар скрив золото, яке дістав для роботи нашийника. Коли в нього з’явився Сатмі, під опікою якого перебувала державна скарбниця, то це означало, що злодійство вийшло наверх. Сатмі справді відкрив крадіж, але і спочував бідному батькові кількох дітей, що кричали коло нього. Сатмі досі мовчав. І тепер він не прийшов домагатися звороту золота чи грошей, а просити Тотнахіті зробити йому одну послугу.
Тотнахіті був готовий до всього: він знав, що священики не люблять жартувати, коли треба боронити інтересів божества. Стратити голову і право до чесних похоронів – не було йому приємно. Золотар крутився перед священиком як черв’як. Священик наказав йому взяти в руки молот і валити ним у кусень срібла, нехай візьметься до роботи нараменника чи будь-чого, щоб тільки вдаряв сильно молотом: він, Сатмі, другий пророк Амона, має йому сказати щось, чого ніхто не повинен чути.
Тотнахіті взяв срібну плиту у кліщі і гатив у неї молотом, нахиливши голову до Сатмія.
– Я потребую човна і довіреного чоловіка, далі два звичайні одяги – один чоловічий, один жіночий. Я мушу мати трохи харчів і трохи срібла, щоб купити того, що мені буде треба. Я знаю, кілько ти вкрав тепер і кілько сховав попереднього разу. Половина з того, що ти вкрав зі святині, варта того, що я потребую, а друга половина залишиться тобі як винагорода за мовчанку. Я потребую все скоро, ще сьогодні. Заки зійде місяць, усе мусить бути на своєму місці.
Тотнахіті працював неуважно, попадаючи раз за разом не на ковало і не на срібну плитку – він дивився так, мовби шукав місця, де може заховатись. Його підборіддя тряслось, коли він говорив хрипким голосом:
– Амон бачить, як я каюся, але так скоро я не можу всього того зробити. Люди є хапчиві і будуть вимагати від мене більше, ніж має такий бідний раб, як я, золота… Чим я нагодую свої діти, як вмиратимуть