Знову одна пісня, знову одна квітка…
Сатмі знову побачив у вікні руку і цим разом уже обличчя Нефрети, що не ховалося. Вона давала знати рукою і вабила усміхом. А потім щезла за ясною завіскою.
Неждано виринув перед Сатмім карлик, передаючи йому з гримасою квітку. Сатмі мав охоту одним ударом розторощити голову потвори. Він вирвав тільки йому квітку з руки, цей запищав і вже його не було.
Інені доручив Сатмію виїхати на якийсь час до Теб, але того самого дня ввечері занедужав так, що ледве міг доплентатися до своєї постелі. Через те змінив свій наказ: Сатмі не виїде, а лишиться при ньому.
Сім днів Сатмі не відступав від ложа недужого вчителя. Інені не переставав у поуках. Було ясно, що він хотів відкрити своєму учневі ще останні, невідомі йому таємниці. Вислухавши осторог, Сатмі мав вражіння, що вже зовсім забув за царівну, коли пірнув у студії таємної мудрости. Він спочував ослабленому, виснаженому старцеві. Недуга злагіднила шерстку вдачу старого пророка і Сатмі не раз уже помічав дивно-ніжний вираз його чорних утомлених очей.
Одного разу читав Сатмі своєму вчителеві із книг мудрости:
– Коли ти мудрий – виховай сина, угодного Богу. Роби йому всяке добро, яке можеш: це ж син твій, кров твоєї крови. Не відвертай серця від нього.
Інені вхопив учня за руку. Сатмі глянув на нього. Йому здалося, що очі старого вогкі і що довкола сухих уст заграв ніжний усміх – зовсім чужий такому обличчю. Потримавши слабо руку Сатмія, Інені випустив її. Він притиснув худорляві руки до грудей, що тяжко віддихали, і тихо прошепотів спустивши очі до землі:
– Читай далі.
Сатмі читав далі слова мудрости – виразно і поволі.
У коридорі святині Сатмія затримав Тутмос. Писар кивнув на когось. З-поза колюмни вийшов покірно похилений чоловік середнього віку з видовженим обличчям. З-поза його уст було видко великі кінські зуби, начеб він увесь час усміхався.
– Довірений писар царівни, – прошепотів Тутмос, – він має доручення до тебе.
– Княжна питається про твоє здоров’я і чому ти позавчора не був у святині. Вона питається далі, чи ти можеш після заходу сонця прийти до фіртки саду при північному мурі.
Сатмі відповів, що прийде. Він навіть не помітив, коли писар відійшов, ані як Тутмос підійшов до нього. Він не чув навіть того, про що питалися надуті губи Тутмоса з перекривленою на бік головою.
– Найбільший дар божества – хист складати вірші. Царівна – вибраниця божа. Нехай її імення живе вічно. Вона – гарна: її волосся чорніше від овочу тернини, її уста червоніші від яспісу.
Глибоко задумавшись, відвернувся Сатмі від Тутмоса. Писар зблиснув очима, притиснув руки до каблукуватого туловища і прошепотів:
– Її груди – два віночки…
Сатмі чекав, поки Інені,