Сатмі вертався до святині, як у сні. Він не доглянув одної тіні, що його випередила і скрилася. Але якби її і був побачив, то напевне був би гадав, що це якийсь п’яниця.
Знання Суаамона було справді надзвичайне. Сім відвідин ворожбита вистачило, щоб Інені міг знову запанувати над частинами свого тіла. Його знесилення пройшло, і тепер він був такий свіжий, мовби його сили подвоїлись. Усі перелякались, тільки карлик тішився, викручуючи своє тіло на всі боки акробатичними вихилясами. Сатмі ані не тішився, ані не дивувався. Усе, що не мало відношення до Нефрети, було йому байдуже. Він тільки уважніше прислухувався базіканині старої жінки Тутмоса, бо Інені рідко тепер робив йому честь своєю розмовою.
Та хоч як сильно виповнило душу Сатмія кохання, спокій Іненія мучив його. Ще більше непокоїло його незрозуміле зближення між його вчителем і Суаамоном, що в означені години всувався до хоромів Інені – від якогось часу замкнених перед Сатмієм.
Як тільки Інені видужав, Сатмі перестав зустрічатися з Нефретою. Інені вишукував щораз то нові обов’язки, які доручав Сатмію, і накінець вислав його до одного з найбільше віддалених маєтків приналежних до божества, щоб там направити господарку, захитану нечесним управителем.
Якби Сатмі не мав при собі за помічника Тутмоса, то попав би в розпуку. Тутмос проганяв нудьгу, розмовляючи про Нефрету та її пісні. Він аналізував стиль і зміст її віршів, зворушував Сатмія і поривав його за собою.
Сатмі зживався щораз більше з думкою про подружжя з Нефретою. А його присяга? Він присягнув був, що його постанова – непохитна, що все своє єство офірує службі мудрости, присягнув, що ніякі земні спокуси не зведуть його з вибраної дороги – так він присягнув. Але тоді він іще не засвоїв мудрости в усій її ширині, його знання не могло рівнятись тоді з мудрістю його вчителя і остаточно, що може стояти на перепоні його бажання – доповнити те, що йому ще бракує? Він був молодий і мав перед собою ще ціле життя.
Він не шукав багатства, він ставився байдуже до чисто земних утіх. Дарма, що любов для Нефрети теж була земною втіхою, але вона не відхилить його від дороги знання. Навпаки: знання божества само домагається любови, бо божество створило все, що бачимо – з любови.
Так Сатмі завертав від правди на ховзьку дорогу самоошуки і цим підривав чистоту своєї служби божеству. До того сам бог, про якого він раніше міг думати тільки з тремтінням і тривогою, перестав наводити на нього страх. Ще більше: він бачив у ньому тільки перепону до щастя – бог видавався йому тепер його ворогом. У своїй безглуздій самопевности він був навіть готов змірити свої сили з богом, що стає йому на дорозі до Нефрети.
Коли Сатмі вернувся з села, де добре відпочив, то знайшов дома багато змін. Фараон вернувся з війни, і місто святкувало в п’яній радости підписаний мир. Вояки, що довго не мали нагоди розважитися, наповнювали шинки. Вулиці, де можна було бачити безсоромні сцени – наслідок загальної розгнузданости – гуділи знову голосами