– Досі женеться за нами? – запитав Трейвіс
Пес глянув на нього і сумно заскавчав.
– Так, – відповів Трейвіс. – Я теж його відчуваю, хоч це й безглуздя… Але що воно, в біса, таке, малюче? Га? Що то за чортівня?
Пес різко здригнувся. Він був нажаханий, і Трейвісу від цього стало ще страшніше.
Він опустив задній борт машини і промовив:
– Залазь. Я вивезу тебе звідси.
Пес стрибнув у багажник.
Трейвіс підняв борт і обійшов машину. Коли він відкривав дверцята водія, йому здалося, що у найближчих кущах був якийсь порух: не з боку лісу, а в дальньому кінці дороги. Там було вузьке поле, вкрите коричневою травою по пояс, хрумкою, як сіно, а також кілька колючих мескитових дерев та розлогих кущів олеандра. Їхнє коріння, мабуть, проросло досить глибоко – і завдяки цьому листя ще зеленіло. Коли Трейвіс знову глянув у поле, то вже не запримітив жодного руху. Але він був майже впевнений, що йому не здалося.
Трейвіс знову відчув тривогу, тому заліз у машину й поклав револьвер на сусіднє сидіння. Він їхав так швидко, наскільки дозволяв путівець, і, крім того, слід було ще й зважати на чотирилапого пасажира в багажнику.
Через двадцять хвилин, коли Трейвіс вибрався на шосе поряд із каньйоном Сантьяго і зупинився, знову опинившись у світі асфальту та цивілізації, він досі тремтів і відчував слабкість. Але цей страх був не такий, як у лісі. Його серце вже не калатало, а долоні та чоло не вкривались холодним потом. Дивне поколювання в потилиці та чолі зникло; Трейвіс навіть не вірив, що це відбувалося з ним. Тепер він радше боявся своєї дивної поведінки, аніж невідомої істоти. Опинившись у безпеці, далеко від лісу, він уже не міг пригадати міру свого переляку; ба й більш од того – його дії здавалися йому геть нелогічними.
Він потягнув за ручне гальмо і заглушив мотор. Була одинадцята, і ранковий потік автомобілів уже порідів; сільською дворядною асфальтівкою тепер проїжджали лише поодинокі машини. Трейвіс посидів хвилинку, намагаючись запевнити себе, що діяв суто під впливом інстинктів і що це було добре, правильно та надійно.
Він завжди пишався своєю незворушністю та тверезим поглядом на життя і цінував ці риси найбільше. Трейвіс міг спокійно перебувати в епіцентрі пожежі, вирішувати, навіть коли на нього тиснули, і завжди відповідав за наслідки.
Але зараз Трейвіс заледве вже вірив, що за ним справді гналася якась дивна істота. Можливо, він просто неправильно зрозумів поведінку собаки, а все те ворушіння в кущах були лише витвором його уяви, способом відволіктися від жалощів до самого себе.
Трейвіс вийшов з машини і зупинився поряд із багажником, звідки на нього глянула морда ретривера. Пес почухався об нього своєю кудлатою головою й облизав його шию та підборіддя. Хоча він до цього гавкав на Трейвіса, все ж це був дружелюбний пес – і вперше його замурзаний вигляд здався чоловікові кумедним. Він спробував відштовхнути пса, але той рвався до нього,