Пес заскавчав на знак згоди. Всім відомо, що кожен пес видає подібний звук, виказуючи тим самим свою природню любов до ласки.
– Це вже щось, – сказав Трейвіс і зробив ще один крок до ретривера, щоб нахилитися й погладити його.
Пес одразу ж із гарчанням стрибнув на нього й погнав назад галявиною. Вхопившись зубами в його джинси, він почав щосили теліпати головою. Трейвіс спробував було вдарити пса ногою, але промахнувся і заледве не гримнувся на землю. Пес за цей час устиг схопити його за іншу ногу й побіг по колу, тягнучи Трейвіса. Той відчайдушно підстрибував, намагаючись втриматися на ногах, але знову гепнувся на землю.
– Дідько! – промовив Трейвіс, почуваючись цілковитим дурнем.
До пса знову повернувся дружній настрій, і він заскавчав, облизуючи руки Трейвісу.
– Божевільний, – промовив Трейвіс.
Пес побіг на інший кінець галявини і, як і раніше, почав вдивлятися на оленячу стежку, що вела вниз, у тінисту прохолоду. Раптом пес нагнув голову й зіщулився. М’язи на його спині та задніх ногах помітно напружилися, наче він приготувався до втечі.
– Куди ти дивишся?
Трейвісу несподівано спало на думку, що пса приваблювала не сама стежка, а щось на ній.
– Кугуар? – поцікавився він уголос, підводячись. За часів його юності ці ліси кишіли кугуарами, тому він подумав, що тут і досі могло залишитися кілька особин.
Ретривер загарчав. Цього разу не на Трейвіса; щось інше привернуло його увагу. Пес гарчав глухо і ледь чутно. Трейвісу здалося, що пес одночасно і злиться, і боїться.
Койоти? Їх було повно на схилах. Зграя голодних койотів зможе налякати навіть таку сильну тварину, як цей золотистий ретривер.
Зненацька пес, здивовано заскавчавши, різко відскочив від темної оленячої стежки в бік Трейвіса, а за мить він уже мчав повз нього до іншого краю лісу. Здавалося, що він ось-ось зникне там. Але пес зупинився біля арки із двох платанів, через яку Трейвіс нещодавно пройшов, і очікувально озирнувся. За мить він одчайдушно і стривожено помчав назад, швидко оббіг Трейвіса, схопив його за штанину і почав задкувати, намагаючись потягнути чоловіка за собою.
– Добре, добре, – сказав Тревіс, – заспокойся.
Ретривер відпустив Трейвіса і коротко гавкнув, хоча це його «гав» радше було схоже на важке зітхання.
Було зрозуміло, що пес навмисне перепиняє шлях уздовж похмурої оленячої стежки, бо там ховається щось небезпечне. А зараз ретривер хотів, щоб Трейвіс утікав, бо наближалася якась загроза.
Щось наближалося. Але що?
Трейвіс не боявся, йому просто було цікаво. Істота, що наближалася, могла налякати собаку, але ніхто в цих лісах ніколи б не напав на дорослого чоловіка, навіть койот чи кугуар.
Ретривер нетерпляче скавчав і знову спробував схопити Трейвіса за штанину джинсів.
Він поводився дуже дивно. Якщо ретривер був наляканий, то чому не втік, покинувши Трейвіса? Він не був хазяїном пса, і той нічого не був йому винен, тож не мав любити чи захищати Трейвіса. Безпритульні