Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Ганна Ткаченко
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2018
isbn: 978-617-12-6196-9
Скачать книгу
їм навіть не снився. А місто Бахмут за декілька днів стало просто не впізнати – скрізь валяються п’яні, і їх так багато, що місцевим мешканцям доводиться через них переступати. Тільки в перші дні вони й не збиралися скаржитися – набравши й собі оковитої, ховали її та прикопували, розуміючи, що за день-два знову «сухий закон» повернеться. Лаяти військових почали лише згодом, за ними й міліцію, яка, замість наведення порядку, браталася з солдатами. А коли з людських дворів почали тягти на закуску все, хто що зловив – гусака, качку, курку, а то й теля здорове, – кричали на них і гнали геть. Б’ють баби їх лопатами, а вони все одно картоплю на городах копають. Лізуть у погріб, як у свій, та так усе виїдають, що в бочці й розсолу не лишається. Дівчатам та молодицям і зовсім горе, їм і до колодязя не вийти, ловлять їх просто серед білого дня й одразу спідницю на голову задирають. А ввечері в місті видно, немов удень, бо навколо вогнища палають: м’ясо смажиться, та горілка рікою ллється.

      – Тож люди вже й горілці тій не раді, бо ці п’яниці загидили як дороги, так і двори та городи, і сморід ще перед містом чути. І ніхто нічого зробити їм не може, адже вони зі зброєю. А що п’яним – спочатку вони билися, коли нап’ються, тепер уже стріляються, часто мертві й живі поряд сплять, лише після похмілля всіх холодних тягнуть до річки, щоб і кінці у воду сховати. А в Бахмутці й так багато втоплеників ще з першого дня гульбища, тож і пливуть надуті мерці у Сіверський Дінець.

      – Моторошна картина, – від почутого Настя аж руки на грудях склала. – Що ж далі, Петре?

      – Не знаю. Ті, що туди поїхали, назад поки що не повернулися. А стрілянину вночі аж сюди чути. Тільки то не гвинтівки, а вже кулемети працюють, буває, й гармата бабахне – а чи по людях, чи в поле, хто його знає.

      – І що, усіх постріляють? – поки питала про можливий кінець, її брови аж високо на лобі спинилися.

      – Може й так статися, – у його голосі не було ні жалю, ні страху. – Що ж робити, коли їх усе більше й більше стає? – і такий у нього був вигляд, неначе він їх бачив. – Після міліції військових прислали порядки наводити, але й ті спилися. Якби ж роззброїти – тільки як те зробити, коли вони біля заводу свої кулемети поставили; спершу для того, щоб крім них там ніхто не хазяйнував, а тепер – щоб відстрілюватися, вирішивши, що їм поспішати нікуди. Окопи порили, барикади зробили – усе по науці, військові ж.

      – А з чого ж почалося? – хотілося Насті й про те дізнатися.

      – Кажуть, більшовики в їхній полк пробралися і так їх загітували, а вони справді уміють це робити, що солдати перестали слухатися своїх командирів і пішли громити крамниці, міську управу, думу, маєтки багатих, словом – усе, що потрапляло під руку. Мабуть, чули про страйк військових у нас і в Балаклії, бо ті вважали, що їм живеться гірше, ніж робітникам. До того ж годувати стали погано, посилаючись на війну. А тут не інакше, як хтось таку ідею підкинув, от і кинулися всі до горілчаного заводу.

      – А ти, Петре, все ж там був, – давно здогадавшись, вона вирішила про те сказати.

      – Ні, Бог з тобою. Я ж непитущий, – сам