Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

поганих. Але представники есерів, які вже шостий з’їзд тут організували, заперечують, хочуть довести все до кінця мирними методами.

      – Ось трохи зачекайте, воно зміниться, – заспокоює і якийсь інтелігентний чоловік, що стоїть неподалік від них. – Уже президію обрали, куди жоден більшовик не потрапив, – додав і радісну новину.

      – Нарешті зрозуміли селяни, що вони не туди тягнуть! – не зміг промовчати і дядько Іван. І знову така тиша запанувала, що чути навіть, як люди сопуть.

      – Ха-ха! – уже сміються з більшовиків. – Кажуть, що вони міркують, як колись французький король: після мене хоч потоп.

      – Правильно, – відгукується на те площа.

      – Хтось говорить, що тут жили наші батьки й діди, і нам не однаково, як будуть жити наші діти та онуки. Чи добре впорядковану вільну країну їм залишимо, чи зруйнований край, – якийсь молодий чоловік навіть на дерево заліз, аби одразу повторити почуте. – Гласний Гавриленко говорить українською мовою, а ті кажуть, що тут тієї мови ніхто не розуміє. Ти ба які! – уже й сам коментує. – А він наголошує, що Ізюмський повіт – це Україна!

      – Україна! Україна! – закричали всі разом, неначе вона тільки-но народилася. – У нас усі села споконвіку говорять українською, то хіба не Україна! – дивуються й самі. А в міста навезли російських людей, та так багато, що тепер там і мови нашої не чути, – вискочила і така правда з їхніх вуст. – Як торгуватися на базарі, аби задарма видурити, вони розуміють, а тут, бачите, ні. Та й узагалі – чому ми повинні говорити їхньою мовою, коли ми у себе вдома? – від того, що так добре вивели, навіть дружно засміялися.

      І як не махав руками той, що сидів на дереві, заспокоїлись вони не скоро.

      – Анікеєв проти автономії України! – ледь докричався молодий чоловік, якому вже й рукавиці подали, тільки б не злазив. – Каже, що даремно глотки деремо, бо тільки Установчі збори Росії можуть таке вирішити, а вони ніколи не погодяться рвати імперію на шматки.