– Що в тебе цього разу скоїлося? – відчиняючи двері, ледь усміхнулась, бо ще й сорок днів не минуло після смерті чоловіка.
А почувши, що він рано-вранці в Таврію збирається, посадила його на стілець перед образами й почала молитву шепотіти. Наостанок святою водою побризкала й сіла неподалік на лаві.
– Можеш рушати. Нічого з тобою не станеться, – хотілося їй кепкувати з такого залицяльника, але Мусій так і стояв між ними.
А він почав про владу в повіті, про новостворені громадські комітети, куди не тільки від робітників та солдатів обрали, але й від селян також, про те, що поміщики й тут не проґавили – правдами й неправдами пробралися й туди. «Їм, мабуть, однаково, яка буде влада, аби лише мати можливість її контролювати», – повторював синові слова. Розказував, що селян на їхньому зібранні годі було впізнати – вони більше не відмовчувались, а відвоювали собі в повітовому комітеті аж двадцять дев’ять місць із дев’яноста шести. З дванадцятої години й до пізнього вечора там кричали, поки свого добилися.
Переказував Митро почуте, але так, як вона, чомусь не радів. Навіть здалося, що із задоволенням сказав такі слова: влада в того, у кого гроші. Ще й додав, що гроші й далі залишаються в руках старої повітової та земської управи. Тому великі російські поміщики й купці, яких «стародумцями» називають, засідають як і раніше та гроші на свою користь розподіляють. Нові ж комітети для них ширма, за якою можна сховатися та далі своє робити. Тож виходить, що нічого не змінилося.
– Нащо таке вигадуєш? – не хотілося Насті з тим погоджуватися.
Їй за новинами далеко й ходити не треба, вони самі в її хату сходяться, бо кожна людина, яка сюди зайде, про щось та й розкаже. А їх інколи й десяток за день на цьому стільці сиділо, із якого тепер Митро вставати не хотів. Тож знала вона й про суперечки «стародумців» і «новодумців», про їхніх лідерів Сумцова та Ларіна, про те, як перший другого принижував на зборах. Натякав, що, може, за десять років з нього й вийде тямущий земський, а зараз він випадкова тут людина. А другий і не збирався йому поступатись, і нічого, що він не мав ні такого елегантного редингота, ні смокінга, обшитого шовком, та й говорив не так доказово та палко, усе ж симпатії на його боці.
– Змінилося головне: селяни зрозуміли, що вони можуть свого добитися, а їх більшість у повіті, – Настя здивувала його таким висновком.
– Тоді чому ж недавно комісаром Тимчасового уряду знову призначено все того ж Сумцова, який і за царя керував нами? – хоч і стримував себе Митро, усе ж було помітно, що він нервує.
– То тимчасово, розкусять і того спритного, – вона в тому була впевнена. – А ти, перш ніж висновки робити, навчися все те розуміти.
Так було скрізь – один про одне, другий про інше, бо вони тільки-но почали говорити про якісь там права. І не лише сперечалися часто, а навіть ворогами ставали. Тому Настя, стуливши вуста, першою попрямувала