Починаючи від Середньовіччя й аж до епохи класицизму тіло дитини було справді ув’язнене, затаєне. Привселюдно його оголювали лише для того, щоб відшмагати, побити. Поза сумнівами, це було неабияк принизливо, адже йшлося про ті частини тіла, які мали бути приховані. Коли італійські або фламандські художники зображають оголене дитя, то це – янголятко; воно використовується як символ. Але поступово Ерос набирає сили… Для Церкви наге дитятко офіційно залишатиметься символом, але фактично художники входять у смак, і так помалу вивільняється чуттєвість; принаймні в іконографії, а не в реальності, бо треба було домогтися, щоб діти позували художникам – тільки тоді можна було дитину розгледіти, милуватися нею, захоплюватися її наготою. У літературі, однак, немає таких описів, хіба один уривок мадам де Севіньє, де вона говорить про свою онуку, таки передає нам еротизацію дитячого тіла: «Це просто надзвичайно, треба бачити, як вона ворушить пальчиками, як дрижить її носик…» «…Неймовірна барва її обличчя, шийки, всього маленького тільця. Вона робить сотню дрібних рухів, голубиться, штовхається, хреститься, просить вибачення, кланяється, цілує руку, знизує плечима, танцює, підлещується, пишається, мовби пава; як не поверни, вона зусібіч дуже мила. Я бавлюся з нею цілісінький день». Лист мадам де Севіньє від 20 травня 1672 року присвячений її «душечці». Вона нетямиться від голого тільця онучки. Але дуже скоро помічаємо, що для неї дівча – лише іграшка. 30 травня 1677 року вона знову пише про внучку до мадам де Ґриньян: «Гадаю, що Поліна була б для вас найкращою лялькою». Бабуся дістає від онуки чуттєву, плотську втіху, але в неї немає відчуття, що маленька має розум людини, самостійної особи, з якою вона перебуває в повноцінному спілкуванні.
Треба зазначити, що на ту пору це ще не ввійшло у звичай, тим паче що дітей народжували рясно й чимало з них помирало. Мадам де Севіньє: «Я втратила двох онучок…» Вона не говорить прямо: «Один пропав – десять знайдеться», але й не без того. Схоже ставлення подибуємо й у Монтеня, який із деякою байдужістю зауважує, що втратив двох дітей, немовби вирікає: «Я втратив двох своїх псів або котів», – такі події були буденними.
Монтень навіть не вживає слів «померли», або «переставилися» (я не впевнена, чи так висловлювалися), або ж «постали перед Господом Богом»… Він дає знати, що втратив певні предмети. Про них він не говорить як про індивідів, життя яких скінчилося. Що говорять дорослі, коли втрачають дорогу їм людину? Як висловлюють таку смерть? Вони кажуть: «Вона померла»; тобто мають на увазі суб’єкта. Натомість дитина в ту епоху ще не вважалася суб’єктом, для мовця вона була об’єктом.
Утім, на могилах бачимо зображення дітей,