Перекладено за виданням:
Dolto F. La cause des enfants / Françoise Dolto. – Éditions Robert Laffont, S.A. : Paris, 1997. – 466 p.
Переклад з французької Андрія Рєпи
Дизайнер обкладинки Євген Спіжовий
Дольто Ф.
Д65 Боротьба за дитину / Франсуаза Дольто ; пер. з фр. А. Рєпи. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. – 672 с.
ISBN 978-617-12-5053-6
ISBN 978-2-221-08730-5 (фр.)
УДК 159.9© Éditions Robert Laffont, S.A. Paris, 1985, 1997
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2017
Книжку створено у співпраці з дослідницькою групою під керівництвом Андре Кутена
Новий погляд
Права дітей сьогодні у світі захищено не дуже добре, і ми назвемо три причини:
• з’являється дедалі більше наукової літератури, присвяченої дитячій тематиці, яка вже навіть у ранньому віці перебирає в художньої монополію на знання. Вона затемнює символічну реальність, особливу енергію, потенційну силу, властиву кожній дитині. Якщо для письменника дитина є радше об’єктом бажання, то для фахівця в галузі медицини й наук про людину дитина стає об’єктом досліджень;
• суспільство переймається насамперед тим, як зробити видатки на дитину рентабельними;
• дорослі бояться вивільнити певні сили, певну енергію, якою володіють діти, що може поставити під сумнів їхній дорослий авторитет, досягнення, соціальне становище. Вони проектують на дітей свої суперечливі бажання, невдоволення життям і нав’язують їм свої моделі.
У цій праці ми поставили перед собою таке завдання: проаналізувати «урок історії», розглянути причини невдач і витоки помилок, які століттями відчужували дітей і дорослих одне від одного, і запропонувати новий підхід заради кращого запобігання лихові.
Донині всі роботи з педіатрії або виховання дотримувалися старої «дорослоцентричної» традиції. Вони лише зміцнювали або поновлювали вічні правила, створені в інтересах сімейства. Це неодмінно була школа батьків. Але чи йшло це на користь дітям? Анітрохи, це було вигідно дорослим. Отож наша дослідницька команда вирішила радикально змінити кут зору: ми прагнемо перейти до справжньої перспективи, що розглядає реальність у становленні, ми хочемо відійти від призми батьківських інтересів, а також деформованої оптики так званих «педагогічних» підручників і трактатів.
Ця книжка створювалася спільно з дослідницьким колективом, який допомагав робити аналіз як у Франції, так і за кордоном. Вона має на меті розглянути з погляду психоаналізу сукупність історичних, соціологічних, етнографічних, літературних і наукових даних про місце, яке суспільство відводить дітям.
Оригінальність підходу полягає в тому, що Франсуаза Дольто пропонує міркування та коментарі, звертаючись до свого подвійного досвіду дитячого психоаналітика і матері.
Абзаци, набрані курсивом, заохочують д-ра Франсуазу Дольто акцентувати увагу на тенденціях, течіях, популярних настроях і незмінних факторах у суспільстві, дискусійних питаннях і нерозв’язаних проблемах. Франсуаза Дольто реагує на них, супроводжуючи ці дані своїми зауваженнями, особистими спогадами або власним баченням.
Перша частина цього дослідження намагається підбити історичні підсумки й запропонувати діагностику. Друга частина накреслює новий підхід до дитинства. Третя частина викладає сценарії такого суспільства, яке пішло б дитині на користь. Четверта й остання частина закладає основи раннього запобігання дитячим неврозам. Це революція, яку можливо здійснити невеликими кроками. Але це реальна революція.
Частина перша. Допоки діти житимуть на світі
Дитина в суспільстві: постійні чинники, зміни та причини невдач
Батьки виховують дітей, немовби царі керують народами.
Ми звикли до міфу про прогрес зародку від народження до дорослого віку, тому ототожнюємо еволюцію тіла з еволюцією мислення. Але насправді символічне мислення – від зачаття до смерті – залишається незмінним.
Для дорослого обурлива сама ідея того, що він і дитина – рівні.
Франсуаза Дольто
Розділ 1. Тіло під маскою
Від XV до XVIII ст. в живописі дитину завжди зображали в одязі дорослого. Доволі показовою в цьому сенсі стала виставка 1965—1966 рр., що відбулася в Кельні, у музеї Вальрафа Рихартца. Риси дорослої людини стосувалися не тільки костюма. Недитячим був і зовнішній вигляд. Це добре видно на гравюрі Дюрера, що показує дитину з народу, яка має обличчя дідуся.
У «Сатиричних шкільних сценках» Пітера Брейґеля діти тримаються й поводяться як «великолітні». Їх відрізняє лише зріст. На картині «Садівник» Матьє