Підвестися я не могла. Я відчула її руки на своєму обличчі й зауважила, що тепер вона вже не шепоче, а викрикує моє ім’я.
– Боже мій! – скрикнув хтось. Здається, то був голос Сем, але я не могла очей розплющити.
– …тривожну кнопку! – Я відчула на ногах вагу Ешлі; я знала, що то вона, навіть коли приходила до тями чи непритомніла, а під повіки наче хтось жару насипав. Хтось щось засунув мені в рот – гумове й тверде. Я відчувала смак крові, але не могла збагнути, чи то з язика, чи з губ, чи…
Пара рук підняла мене з підлоги і кудись поклала. Я досі не могла розплющити очей, у грудях усе палало. Мене продовжувало трясти, відчуття було таке, наче я западаюся в себе саму.
А потім запахло розмарином. Відчуття м’яких, прохолодних рук, що тиснуть мені на груди, а потім – нічогісінько.
Життя повернулось до мене у вигляді різкого ляпаса по обличчю.
– Рубі, – сказав хтось, – повертайся. Я знаю, що ти мене чуєш. Мусиш прокинутись.
Я повільно розплющила очі, намагаючись не мружитись, коли у них ринуло світло. Неподалік зі скрипом розчинились і зачинились двері.
– Це вона? – запитав голос. – Ти приспиш її?
– Ні, не її, – знову озвався перший голос. Знайомий. Такий же приємний, як і раніше, лише зараз трохи зарізкий. Лікарка Беґбі обхопила мене попід руки, допомагаючи підвестися. – Вона сильна. Вона витримає.
Чимось страшенно засмерділо. Кислотою і гниллю водночас. Я розплющила очі.
Навпроти стояла навколішки лікарка Беґбі й чимось водила перед моїм носом.
– Що?
Інший голос належав молодій жінці. Темно-каштанове волосся, бліда шкіра – оце й усе, що було в ній прикметного. Не здогадуючись, що я на неї дивлюсь, вона зняла халат і кинула його лікарці Беґбі.
Я гадки не мала, де ми. Кімнатка була тісною, захаращеною полицями з посудинами та коробками, але жодних інших запахів я не вловила, окрім того, який використала лікарка Беґбі, щоби мене розбудити.
– Вдягни, – мовила лікарка Беґбі, допомагаючи мені звестися на ноги, байдуже, здатні вони стояти чи ні. – Давай, Рубі, треба поспішати.
Моє тіло було наче налите свинцем, кожен суглобик потріскував. Але я вчинила так, як мені сказали: вдягнула на одяг халат. Поки я вдягалась, друга жінка заклала мої руки за спину, вичікуючи, поки лікарка Беґбі замотає їх цупкою клейкою стрічкою кольору срібла. Коли це було зроблено, лікарка взялася за мої ноги.
– Збір у Гарві. Переконайся, що це маршрут 215.
– Знаю, знаю, – відповіла лікарка Беґбі, відкусуючи інший шмат стрічки і заклеюючи ним рота іншій жінці. – Щасти.
– Що ви робите? – запитала я. У горлі дерло, і поки я це промовила, здавалось, що шкіра навколо рота ось-ось розтріскається. Лікарка абияк зібрала моє волосся у незугарний жмут і зав’язала гумкою. Інша жінка спостерігала, як її власний бейджик повісили мені на шию, а на обличчя вдягли хірургічну маску.
– Я поясню все, коли опинимось на волі. Ми мусимо спішити. За двадцять хвилин обхід, – пояснила вона. – Тобі не можна розмовляти. Підігруй.
Я