Темні уми. Александра Бракен. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Александра Бракен
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Социальная фантастика
Год издания: 0
isbn: 9786171251311
Скачать книгу
правильно.

      То чому ти тільки мені допомогла?

      Питання вигулькнуло, як чортополох – колючий і коренистий. Я витерла обличчя рукою, намагаючись позбавитись рокоту в голові, але на це не було ради. А потім виникло дивне відчуття, ніби в грудях щось здіймається – так наче десь із мого єства рветься вгору щось важке. Можливо, мій крик.

      – А що з рештою? – не впізнала я власного голосу. – Що з іншими? Тобто іншими дітьми?

      Кейт зосереджено дивилася лише вперед на дорогу.

      – Вони можуть почекати. У них ситуація не настільки критична, як твоя. У слушний час, і я в цьому впевнена, ми повернемося по них, але наразі я за них не хвилююся. Вони житимуть.

      Раптом у її тоні вловила щось більше, ніж просто слова. У тому, як зневажливо було промовлено оте «вони житимуть», я вже майже сподівалася побачити, як вона відмахнеться рукою. Не турбуйся. Не зважай на те, як погано з ними поводяться чи як карають, не зважай, що вони тренуються в стрільбі їм у спини. Боже, мені блювати хотілось!

      Я всіх їх покинула, всіх. Я Сем покинула, хоча й обіцяла, що ми вийдемо разом. Після всього того, що вона зробила, щоби мене захистити, я просто залишила її там…

      – О, ні, Рубі! Пробач. Я навіть не замислювалася, як ці слова ти можеш сприйняти. – Вона говорила, поглядаючи то на мене, то на дорогу. – Я мала на увазі… навіть не збагну, що саме. Я була там багато тижнів, але досі й гадки не маю, як воно там жити. Я не мала поводитись так, знаючи, через що ти пройшла.

      – Просто я там їх залишила… – мовила я, байдуже, що в мене тремтів голос й довелось обхопити руками лікті, щоб не вчепитися в неї. – Чому ти тільки мене забрала? Чому інших не врятувала? Чому?

      – Я вже казала тобі, – тихо промовила вона. – Я мала врятувати тебе. Інакше вони б убили тебе. Решта – у безпеці.

      – Вони завжди у небезпеці, – заперечила я, замислившись, чи вона хоч раз ступала ногою за межі ізолятора.

      Як вона могла не помітити? Як вона могла не почути, не відчути, не вдихнути? Повітря у Термонді було наскільки пройняте страхом, що його можна було смакувати, як блювотиння у горлі.

      У тому місці я вже через добу знала, що там навіть повітря пройняте ненавистю та жахом, які по колу живлять одне одного. ССПівці нас ненавиділи, тому змушували нас їх боятися. А ми, боячись, ненавиділи їх ще більше. Панувало мовчазне усвідомлення, що ми у Термонді з вини одні одних. Без солдатів не було би табору, але якби не було Псі-виродків, то й солдати були б не потрібні.

      То хто ж винний? Усі? Ніхто? Чи ми?

      – Тобі слід було мене залишити, а забрати когось іншого, когось кращого, бо ж їх через це покарають; я знаю, що вони скривдять їх, і це я винна, що пішла, що залишила їх там.

      Я знала, що плету нісенітниці, але не могла узгодити думки з язиком. Те відчуття серцепоглинаючої провини, смутку, що охопив мене всю і від якого тепер ніколи не вибавитись, – як комусь про це розповісти? Як дібрати для цього потрібні слова?

      Кейт розкрила було рот, але попервах так і не спромоглася сказати хоч слово. Міцно обхопивши кермо, вона з’їхала на