Випростовуючись, я майже зависла на ремені безпеки.
Ми вже не були в джипі.
Ніч прибрала колишню форму, ставши такою всеохопною і водночас глибокою, наче вдих на повні груди. Зелене сяйво панелі кидало відсвіти на мій халат і цього було достатньо, щоби мій розум затопила реальність того, що трапилося.
Розмиті дерева та кущі вишикувались уздовж безпросвітно темної дороги, на якій хіба коли-не-коли тьмяно жовтіли фари інших машин. Уперше за багато років я мала змогу розгледіти зорі, які через монструозні термондські прожектори ніколи не виринали із нічної безвісті. Ті зорі були такі яскраві, такі іскрометні, що просто не могли бути справжніми. Не знаю, що мене більше приголомшило – безкрай дороги чи безмір неба.
У кутиках моїх очей забриніли сльози.
– Не забудь дихати, Рубі, – почулося зблизька.
Я стягнула з обличчя хірургічну маску і роззирнулася. Біляве волосся лікарки Беґбі обрамляло її обличчя і ледь торкалося плечей. За час, поки ми добирались з Термонда до… та байдуже, до чого, вона встигла зняти свій халат і перевдягнутись у чорну футболку та джинси. Ніч заплямувала їй шкіру під очима, немов синці. Я раніше не помічала, які загострені в неї ніс і підборіддя.
– Давненько в машині не каталась, га? – розсміялася вона, але мала рацію. Мене більше турбувало те, як мчить уперед автівка, ніж власне серцебиття.
– Лікарко Беґбі?..
– Клич мене Кейт, – відповіла вона різкіше, ніж зазвичай. Не знаю, чи то відреагувала якось на таку різку зміну тону, але вона негайно додала: – Вибач, ніч була вкрай довгою, і мені б не завадила чашка кави.
Якщо вірити годинникові, то за вікном була 4:30 ранку. Я проспала всього дві години. Але почувалась бадьорішою, ніж упродовж цілого дня. Цілого тижня. Всього життя.
Кейт зачекала, поки доспівають пісню «Роллінґ Стоунз», а потім вимкнула радіо.
– Вони зараз тільки старовину крутять. Спочатку я гадала, що то якийсь жарт чи політика Вашинґтона, але, мабуть, у наші часи – це все, що люди хочуть слухати. – Вона скоса глянула на мене. – І хтозна-чому.
– Лікарко… Кейт, – мовила я. Тепер навіть мій голос лунав бадьоріше. – Де ми? Що коїться?
Перш ніж вона відповіла, я почула, як на задньому сидінні хтось кахикнув. Попри біль у шиї та грудях я озирнулась. Там, скрутившись калачиком, лежала ще одна дитина – мабуть, мій одноліток чи десь на рік молодша. Це був хлопчик. Той інший хлопчик. Макс… Метью чи як там його, отой з ізолятора, і виглядав він значно краще, ніж почувалась я, поки він спав.
– Ми щойно проїхали Гарві, що у Західній Вірджинії, – мовила Кейт. – Там ми зустрілися з друзями, які допомогли нам змінити машину й перенести Мартіна сюди із санітарної вантажівки, у якій нам його довелося потай вивозити.
– Почекай…
– О, не переймайся, – скоромовкою промовила Кейт. – Ми подбали, щоби там були отвори для свіжого повітря. Це тебе хвилювало?
– Тобі так просто дозволили його вивезти? – здивувалася я. – Навіть не перевіривши?
Вона