Здібності. Незбагненні сили, ментальні таланти, завдяки яким ненормальні лікарі та науковці назвали наше покоління поколінням Псі. Ми перестали бути людьми. Наші мізки зламали той шаблон.
– У твоїй справі зазначено, що під час відсортовування тебе класифікували як «аномально розумну», – після короткої мовчанки зауважила лікарка Беґбі. – Вчений, що здійснював класифікацію, провів тебе через усі тести?
Я відчула якийсь холодний згусток у шлунку. Може, я багато чого в цьому світі не розумію, може, у мене лише чотири класи освіти, але я здатна збагнути, коли хтось намагається вивудити у мене інформацію. ССПівці вже давно довели до досконалості тактику залякування, але були часи, коли всі допити вони проводили ніжними голосочками. Удаване співчуття чимось схоже на неприємний запах з рота.
Невже вона знає? Можливо, поки я була непритомною, вона провела кілька тестів, просканувавши мій мозок чи перевіривши кров абощо. Мої пальці стиснулися в кулаки.
Я спробувала помислити про щось інше, розвинути своє припущення, проте на цьому все і зупинилося. Страх – не найкращий учитель чи порадник.
Запитання зависло у повітрі, десь поміж правдою і брехнею.
Стукіт черевиків об незаймано чисту плитку змусив мене відвести погляд від обличчя лікарки. Кожен крок лунав наче попередження, і я знала, що вони прийдуть раніше, ніж доктор Беґбі встигне повернути голову. Вона сіпнулася було, щоби зіскочити з лежака, але я не дала їй цього зробити. Не знаю, що на мене найшло, але я вчепилась їй у зап’ясток, а тим часом у моїй голові крутився перелік покарань за те, що торкнулась авторитетної особи, – як на пошкодженому CD, і кожна нова подряпина була глибшою за попередню.
Нам заборонено торкатись будь-кого, навіть одне одного.
– Цього разу все інакше, – мовила я. Кожне слово кололо в горлі. Власний голос видавався ніби чужим. Кволим.
Лікарці Беґбі стало часу лише на те, щоби кивнути. Легенький порух, майже непомітний, перше ніж чиясь рука відсунула завіску.
Я вже бачила цього офіцера ПСІ-спецсил – Сем називала його Ґрінчем, бо він виглядав так, наче щойно зійшов з екрана, хіба що шкіри зеленої бракувало.
Ґрінч кинув на мене одним оком, при цьому кутик його верхньої губи роздратовано смикнувся, а тоді махнув лікарці на вихід. Вона, зітхнувши, поклала свій блокнот мені на коліна.
– Дякую, тобі, Рубі, – мовила вона. – Якщо болітиме дужче, клич на допомогу, добре?
Чи вона під кайфом? Хто мені допоможе – хлопчик за сусідньою завіскою, котрого нудить?
Але я все одно кивнула, дивлячись їй услід. Останнім, що я побачила, була рука лікарки, що засувала завіску. Приємно, що вона потурбувалась про мою приватність, хоча це і видавалося мені трохи наївним, зважаючи на чорні камери, націлені просто на ліжко.
Такі камери були встановлені по всьому Термонді, і їхні незмигні зіниці невтомно стежили за тобою. Лише в нашому боксі їх було дві, по одній у кожному кінці, і це якщо не