Після лекції, коли вона розмовляла з науковцями, до неї наблизився представник ООН зі значком працівника високого дипломатичного рівня і втрутився в розмову:
– Докторе Сінскі, ми щойно спілкувалися з представниками Ради з іноземних стосунків. Там одна людина хотіла б із вами поговорити. Авто чекає на вулиці.
Здивована й трохи знервована, доктор Елізабет Сінскі вибачилася перед співрозмовниками й зібрала свій несесер. Коли лімузин помчав її по Першій авеню, вона відчула, що знервованість химерним чином посилилася.
«Рада з іноземних стосунків?»
Як і більшість її колег, Елізабет Сінскі вже чула про цю організацію.
Заснована тисяча дев’ятсот двадцятого року як приватний аналітичний заклад, РІС мала серед колишніх членів майже кожного держсекретаря, із півдюжини президентів, більшість голів ЦРУ, сенаторів, суддів, а також представників таких легендарних династій, як Моргани, Ротшильди і Рокфеллери. Така безпрецедентна концентрація інтелекту, політичного впливу й багатства серед членів РІС створила їй репутацію найвпливовішого приватного клубу на Землі.
Працюючи директоркою Всесвітньої організації охорони здоров’я, Елізабет не раз мала змогу «поштовхатися ліктями» з «великими хлопцями». Тривала робота на цій посаді та відверта вдача нещодавно привернули до неї поблажливу увагу одного великого журналу, який заніс її до списку двадцяти найвпливовіших людей у світі. «Обличчя світового здоров’я» – отакий підпис містився під її фотографією, хоча Елізабет сприйняла його з іронією, зважаючи на те, що зростала хворобливою дитиною.
Коли у віці шести років вона страждала на сильну астму, її лікували високими дозами багатообіцяльного нового препарату – першого у світі глюкокортикоїду, або ж стероїдного гормону. Цей препарат чудесним чином вилікував симптоми її астми. На жаль, непередбачувані побічні ефекти цього препарату проявилися лише через кілька років, коли Елізабет досягла віку статевої зрілості… але менструації в неї так і не з’явилися. Ніколи не забуде вона того моторошного моменту в кабінеті лікаря, коли дізналася, що її дітородній системі було завдано непоправної шкоди.
Елізабет Сінскі так і не судилося мати дітей.
«Час загоїть порожнечу», – запевнив її лікар, але з роками сум і гнів у душі лише зростали. Препарати, позбавивши її можливості зачати дитину, жорстоко залишили їй тваринний інстинкт до продовження роду. Десятиріччями вона боролася з жаданням реалізувати це нездійсненне бажання. Навіть тепер, у шістдесят один, вона відчувала різкий біль порожнечі й самотності щоразу, коли бачила матір із дитям.
– Ще трохи, і ми на місці, докторе Сінскі, – сказав їй водій лімузину.
Елізабет швидко причесала свої довгі сріблясті кучері й поглянула