Із протилежного боку пересувного туалету почувся сміх. Повз нього проходила група студентів, сміючись, теревенячи й жартуючи різними мовами. Ленґдон обережно визирнув з-за кабінки й подивився їм услід. Потім роззирнувся, чи немає де поліції.
– Нам не можна сидіти на одному місці, ходімо. Я дорогою все поясню.
– Дорогою?! – Сієнна похитала головою. – Та ми ж не зможемо пробратися крізь Порта Романа!
– Побудь тут півхвилини, – сказав їй Ленґдон, – а потім рушай за мною.
І з цими словами він вислизнув зі щілини, залишивши свою ошелешену новоспечену подругу на самоті.
Розділ 21
– Scusi! – Роберт Ленґдон наздогнав групу студентів. – Scusate! (Вибачте!)
Вони зупинилися, і Ленґдон безпорадно озирнувся довкола, вдаючи заблукалого туриста.
– Dov’è l’Іstituto statale d’arte? (Де тут інститут мистецтв?) – поцікавився він ламаною італійською.
Татуйований молодик картинно затягнувся цигаркою й презирливо мовив із французьким акцентом:
– Non parlіamo italiano. (Я не говорю італійською.)
Одна з дівчат насварила свого татуйованого друга і ввічливо показала рукою вздовж стіни в напрямку Порта Романа.
– Più avanti, sempre dritto.
«Уперед і прямо», – подумки переклав Ленґдон.
– Grazie. (Дякую.)
Як просив Ленґдон, Сієнна вигулькнула через тридцять секунд непоміченою з-за біотуалету. Гнучка тридцятидворічна жінка підійшла до групи, і Ленґдон запрошувально поклав їй на плече руку.
– Це моя сестра Сієнна. Вона викладає мистецтвознавство.
– Нічогенька краля, – стиха промимрив татуйований молодик, і його приятелі-хлопці розсміялися.
Ленґдон проігнорував їхні слова.
– Ми приїхали до Флоренції пошукати місце, щоб рік займатися викладацькою діяльністю. Можна ми підемо з вами до інституту?
– Ma certo (Авжеж), – відповіла дівчина-італійка і всміхнулася.
Поки група наближалася до поліції, Сієнна зав’язала розмову зі студентами, а Ленґдон поволі просунувся всередину невеличкого натовпу, злегка пригнувшись і намагаючись стати непомітним.
«Шукай – і знайдеш», – подумав Ленґдон, і його пульс збуджено пришвидшився, коли в уяві постали десять канав восьмого кола.
Catrovacer. Він збагнув, що ці десять літер були в центрі однієї з найзагадковіших таємниць мистецького світу, старої головоломки, яку так і не вдалося розгадати. Тисяча п’ятсот шістдесят третього року цими літерами написали послання на стіні знаменитого флорентійського Палацо Веккіо; напис був зроблений на висоті близько сорока футів від землі, і без бінокля його майже неможливо побачити. Він залишався там, схований у всіх на виду, упродовж сторіч, аж до сімдесятих років двадцятого століття, коли на нього звернув увагу нині знаменитий дослідник мистецтва, який потім десятиріччями намагався з’ясувати його значення. Попри різноманітні теорії, зміст цього послання залишається загадкою донині.
Для Ленґдона цей код був звичною цариною, тихою гаванню