Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих:
«Не бійтеся! Се я!»
Із книги «Давнє й нове»
Друге побільшене видання збірки «Мій Ізмарагд»
(Львів, 1911)
Замість пролога
Схилившись о вікно, сиджу я в час вечірний,
І зір мій мчить в простір глухий, мрячний, безмірний;
І думи в світ летять, в хатки низькі й палати,
Як буде мир Христа рожденного вітати.
Бо вечір се святий; палає світло всюди,
І огник радости у кождій тліє груди!
«Ось вісімнадцять сот вісімдесят три літа,
Як Той родивсь, що став учитель, світло світа,
Що за слова любви умер на хреснім древі,
За правду завіщав усі вінці терневі!
І справджується Твій завіт болющий, Христе!
Чи в світі виросло любви насіння чисте,
Що сіяв Ти, – чи став щасливший, кращий він, —
Не знаю; тілько те осталося без змін,
Що за кривавий труд заплатою єсть голод,
Що волю й дотепер б’є самоволі молот,
Що гонять за любов, за правду висмівають,
Що втішнії сумних, голодних ситі лають!»
От так у самоті я думав; в тьмі кімнати
Так сумно, важко тут те свято зустрічати
Без слова любого, без друга і без роду;
Я рад був з каменем на шиї скочить в воду.
А втім, нараз – се що заблисло в моїй хаті,
Мов сонечко зійшло і блиски ллє багаті?
Мій зір осліплений схилився вниз в тій хвили, —
А втім, почувся звук, так ніжний, чистий, милий,
Що, мов роса свята, на серце впав зболіле:
«Невже ж ко мні любов тобі вже надоїла?»
Я зір підняв – і глянь: в надземній красоті
Стояла женщина – не в сріблі-злоті,
А в простім, хоч зовсім не вбогім, чистім строю,
З лицем, осяяним здоров’ям і красою,
І з мисли виразом могучим на чолі,
І з оком, що пройма глуб серця і цілі
Простори земнії обнять, здається, в силі.
«Хто ти? – промовив я. – Слова твої так милі,
Знайомий так твій вид, і голос серцю близький, —
Та чи любить тебе я не занадто низький?»
«Ні ти, ані ніхто, мені по роду рідний,
Коли любить мене не стане сам негідний.
Та нині свято; всі веселі, як хто може, —
То й прикро думать так на самоті, небоже.
О, знаю й я той біль! Недавно сумувала
І я так в самоті, відрадоньки не мала.
Хоч я між сестрами, як бачиш, не послідна
Красою й розумом, та що ж, тому, що бідна,
То й власний рід мене цуравсь, – і много-много
Днів так сиділа я серед плачу гіркого…
Та днесь не ті часи, – сьогодні й я вже маю
Коханую рідню, – і днесь її збираю
На братній пир. Ходи! І ти ж рідня мені!»
І понеслись ми враз на крилах херувима[80],
І став весь руський край у нас перед очима,
Широкий, килимом укритий сніговим,
І небо яснеє