Жалощів скілько неситих, сліз вийшло пролитих
На одну пісню такую?
А любо испити шеломомъ Дону[64].
І досі нам сниться,
І досі маниться
Блакитного того Дону
Шоломом напиться.
Від роду до роду
Сю далеку воду
Ми співали-споминали,
Як мрію-свободу.
Якби-то нам з Дону
Та не було грому,
То вже б ми над Бугом, Сяном
Не дались нікому.
Якби-то над Доном
Стали ми рядами,
Залізними панцирями
Сперлися з ордами!
Були би ми «Полю»[65]
Шляхи заступили,
Золотими шоломами
З Дону воду пили.
Була б нас не рвала
Степовая птаха,
Якби на Дону стояли
Чати Мономаха[66].
Ліниво-ліниво,
Як Донові хвилі,
Плили віки за віками,
Наш гаразд розмили.
Довелось-таки нам
Над тим Доном стати:
Робітницькими валками
Байдаки таскати.
Довелось-таки нам
До його застукать:
Під землею для чужого
Камінь-вугіль цюкать.
Довелось-таки нам
В нім шукати броду:
Не шоломом – пригорщами
Пити з нього воду.
Довелось-таки нам
З Дону дань приймити:
Бурлацькії шмати прати,
Босі ноги мити.
Лисицы брешутъ на черленыѧ щиты[67].
Вийшла в поле руська сила,
Корогвами поле вкрила;
Корогви, як мак, леліють,
А мечі, як іскри, тліють, —
Не так тліють, іскри крешуть,
А лисиці в полі брешуть.
Вийшла в поле руська сила,
Не щоб брата задусила,
Не щоб слабших грабувати,
А щоб орди відбивати,
Що живим труну нам тешуть, —
А лисиці в полі брешуть.
Не чужого ми бажаєм,
Та й своє не зневажаєм,
Та й не пень ми деревляний,
Щоб терпіти стид і рани,
Поки нас граблями чешуть, —
А лисиці в полі брешуть.
Брешуть на щити червоні,
Як брехали во дні оні,
Як щитами руські сили
Степ весь перегородили,
Мов степовая пожежа
Степ увесь перемережа
З краю в край з одного маху!
Завдали ж лисицям жаху
Ті щити! І досі сниться
Їм та руськая вольниця,
Те гулящеє юнацтво,
Те козацтво, гайдамацтво,
Що не знало волі впину,
Що боролось до загину;
І пройшло, як море крови,
Як пожежа по степові,
По історії Вкраїни…
Навіть згадки, навіть тіні
Тих великих мар донині
Страшно виплодам яскині,
І огню зубами крешуть,
На щити червоні брешуть.