Украдене щастя (збірник). Іван Франко

і кусень сала, —

      Я ж гавкаю раз в раз,

      Щоби вона не спала.

      Ти, брате, любиш Русь,

      Як любиш добре пиво, —

      Я ж не люблю, як жнець

      Не любить спеки в жниво.

      Ти, брате, любиш Русь

      За те, що гарно вбрана, —

      Я ж не люблю, як раб

      Не любить свого пана.

      Бо твій патріотизм —

      Празнична одежина,

      А мій – то труд важкий,

      Гарячка невдержима.

      Ти любиш в ній князів,

      Гетьмання, панування, —

      Мене ж болить її

      Відвічнеє страждання.

      Ти любиш Русь, за те

      Тобі і честь, і шана,

      У мене ж тая Русь —

      Кровава в серці рана.

      Ти, брате, любиш Русь,

      Як дім, воли, корови, —

      Я ж не люблю її

      З надмірної любови.

ЯКБИ…

      Якби само великеє страждання

      Могло тебе, Вкраїно, відкупити, —

      Було б твоє велике панування,

      Нікому б ти не мусила вступити.

      Якби могучість, щастя і свобода

      Відмірялись по мірі крови й сліз,

      Пролитих з серця і з очей народа, —

      То хто б з тобою супірництво зніс?

      О горе, мамо! Воля, слава, сила

      Відмірюються мірою борби!

      Лиш в кого праця потом скрань зросила,

      Наверх той виб’єсь з темної юрби.

      Та праці тої, мамо, в нас так мало!

      Лежить облогом лан широкий твій,

      А кілько нас всю силу спрацювало,

      Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!

ДЕКАДЕНТ

      (В. Щуратові)[84]

      Я декадент? Се новина для мене!

      Ти взяв один з мого життя момент,

      І слово темне підшукав та вчене,

      І Русі возвістив: «Ось декадент!»

      Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —

      Се лиш тому, що склалось так життя.

      Та є в ній, брате мій, ще нута друга:

      Надія, воля, радісне чуття.

      Я не люблю безпредметно тужити

      Ні шуму в власних слухати вухах;

      Поки живий, я хочу справді жити,

      А боротьби життя мені не страх.

      Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,

      Не раз і прів, і мерз я, і охрип,

      Та ще ж оскомини хронічної не маю,

      Катар кишок до мене не прилип.

      Який я декадент? Я син народа,

      Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

      Мій поклик: праця, щастя і свобода,

      Я хлопський син, пролог, не епілог.

      Я з п’ющими за пліт не виливаю,

      З їдцями їм, для бійки маю бук,

      На празнику життя не позіваю,

      Та в бідності не опускаю рук.

      Не паразит я, що дуріє з жиру,

      Що в будні тілько й дума про процент,

      А для пісень на «шрррум» настроїть ліру.

      Який же я, до біса, декадент?

МОЇЙ НЕ МОЇЙ

      Поклін тобі, моя зів’яла квітко,

      Моя розкішна, невідступна мріє,

      Остатній се поклін!

      Хоч у життю стрічав тебе я рідко,

      Та все ж мені той спогад серце гріє,

      Хоч як болючий він.

      Тим,