А наступної ночі до посадки поблизу їхніх позицій по-тихому заїхали дві батареї самохідних установок із 14-ї окремої механізованої бригади. Чверть години лупили по заздалегідь визначеній цілі на південний схід від Крутої Балки, а тоді забралися. Уранці лейтенант говорив, що арта розбомбила «Красуху»54 і що тих «Красух» усього десять на всю російську армію. У цьому місці тканина пам’яті стоншувалася. Влад невиразно пригадував, як по обіді з’явилися чутки, що пушкарі з 14-ї рознесли на друзки не лише «Красуху», що вчорашньої ночі неподалік залізничної станції Ясинувата снаряди – випадково чи навмисно – влучили у вантажівку з бойовиками, яка рухалася чи то до Ясинуватської розв’язки, чи то до позицій за Крутою Бал-кою, і загинуло щонайменше двадцятеро людей. Обстріл у відповідь почався щойно стемніло. Спершу зачахкали міномети з боку Яковлівки, Мінерального та Спартака, потім долучилася артилерія на всій лінії довкола Авдіївки: упродовж трьох годин бойовики нещадно довбли фільтрувальну станцію, шахту «Бутівка», частину протиповітряної оборони, що колись обслуговувала Донецький аеропорт. Після півночі до арти приєдналися «Гради». Обстріли, то затихаючи, то посилюючись, тривали до третьої ранку, а десь між першою ночі й тим моментом, коли гуркотіння вибухів остаточно припинилося, Слава Ситник вибрався із бліндажа й почвалав через промзону в бік Донецької фільтрувальної станції. Зранку Влад і двоє його товаришів по службі знайшли Лускунчика в полі неподалік дороги на Кам’янку. Як вони його шукали, Влад не пам’ятав. Більш-менш чіткі спогади про той день починалися від тієї миті, як тіло Ситника притягли до промзони. Оглушений і виснажений безсонною ніччю, Влад тупився в нашпиговану свинцем замерзлу плоть, повільно прокручуючи в голові ідіотську думку, що в Лускунчикові тепер стільки металу, що його доцільніше віддати на металобрухт, аніж везти на кладовище.
Відтоді щовечора, підклавши руки під голову, Влад міркував, хто зламається наступним.
Чоловік не знав, чому Лускунчик подався до армії. Навряд чи через переконання, інакше сидів би в окопах ще в липні 2014-го. Вочевидь, щось трапилося, щось достатньо вагоме, аби примусити його перейти лінію розмежування та стати контрактником ЗСУ. Та дошкуляло інше. Влада зачепили синові слова. Яка користь із того, що вони з Лускунчиком п’ятнадцять тижнів скніли в землянках? Хай там що примусило Ситника взятися за зброю, навряд чи він припускав, що на «нулі» здебільшого сидітиме в землі, ховаючись від обстрілів, доки йому не зірве дах і він не вийде зі сховку просто під снаряди. Влад знав, що син помиляється. Не може бути двох правильних суджень, коли йдеться про людське життя – хтось помиляється,