Ніка прикриває двері нещільно, і я опиняюся свідком діалогу, який відбувається біля кухні.
– Ну, як тобі це збіговисько парадних ідіотів? – Запитує Ніка у Вадима.
Вадима я бачила тільки мигцем, але я знаю, що він одягнений у елегантний костюм, в одній з кишень якого мелодійно дзвонить телефон. Він не відповідає на дзвінок, а натомість звертається до сестри.
– Все нормально. Як завжди.
Він, напевно, хоче дати їй зрозуміти, що для нього такі світські раути – річ звичайна.
– Ти поклав око на цю кралю? – запитує Ніка, і я молю Бога, щоб вона мала на увазі не Тамару. Відповідь Вадима насторожує мене ще більше:
– Як можна! – Вадим додає, – Слухай, я голодний, як вовк. Коли вже покличуть до столу?
Ніка пирхає.
– Всі гості прийшли не для того, щоб їсти, а щоб помилуватися молодою парою.
– Татуньо аж сяє, – зауважує Вадим.
– А поїсти попроси тут, – Ніка, напевно, киває в бік кухні, – у цієї, як її, до речі, звуть, я забула?
– Не прикидайся, – каже Вадим і заходить до мене.
– Кажуть, тут можна чимось підживитись? – Він кривляється, мов підліток, що йому абсолютно не пасує.
Я утримуюся від бажання простягнути йому бутерброд і хвалю себе за це. Ніколи не можна видавати, що ти щось чув.
– Ви щось бажаєте? – Я хочу виголосити це нейтральним тоном, але виходить глузливо.
Моє глузування йому не подобається.
– Дай-но мені що-небудь пожувати, – говорить він зневажливо, кривлячи свої красиві брови, і додає вже більш мирно, – Погано служиш – народ голодний!
Мені хочеться відповісти йому, що тут накази віддає Семен Михайлович, і платить мені теж він, але я стримуюся.
Задоволений своєю перевагою, тим що він може говорити все, що йому заманеться, він посміхається. А я змушена (і він це бачить) мовчати.
Вадим бере з загального блюда шматок шинки і, огидно посміхнувшись, виходить.
Нарешті всі нагулялися по осінньому саду і розсілися в їдальні. З кухні я чую вибухи сміху і фрагменти тостів, які вимовляються на честь ювіляра.
В розпал веселощів я чую, як лунає дзвоник біля воріт. Приїхала Алла.
Вона заїжджає у двір, кидає машину біля воріт і киває мені. Дістає квіти з заднього сидіння і йде до їдальні. Я дивлюся їй у спину, на якій написано передчуття того враження, яке вона збирається справити, завітавши на день народження свого колишнього чоловіка.
…Я чую хор голосів: «О-о, Аллочка» і її кокетливі слова «ну що ви, я – на хвилинку».
Я заходжу до їдальні і ставлю новий прибор. Місце Алли виявляється дуже далеко від іменинника, на іншому кінці столу.
– Аллочко, тост! – Командує хтось із гостей. Її тут знають майже всі – багато років вона була господинею на таких святах.
– Ну що тобі