– Чому?
– Тому, що ти бачиш те, що відбувається навколо. Ти ніколи не помічала?
Сергійко заглиблюється в розпитування. На жаль, я починаю згадувати випадки, коли чуже горе псувало мені настрій на кілька днів, знецінюючи мої успіхи – старенька в магазині, яка перераховує копійки на тремтячій долоні, дитина, якій не вистачило грошей на морозиво, дівчинка, яка відстала від екскурсійного автобуса…
– Ось бачиш? – каже Сергійко, – і це не випадково. Грань між нормою і відхиленням дуже хитка. Та й хто має право встановлювати норми?
Я не завжди розумію те, про що він говорить. Але іноді, беручи участь у дослідженнях, я бачу, що деякі його думки дійсно підтверджуються різними життєвими ситуаціями.
– Добре, – кажу я, – радість і прикрощі – це зрозуміло. Радість і смуток – це теж, в якійсь мірі, сумісно. Але радість і відчай? Як таке може бути?
– Вони у тебе знаходяться на різних полюсах, – пояснює Сергій, – і те й інше займає менше чверті твоєї свідомості… Між ними – область переходу…
– А що в ній?
– Над цим ще треба попрацювати, – відповідає мій друг і порадник.
Він довго дивиться у свій комп'ютер, і я тихо залишаю його квартиру. Я знаю, що його не можна відволікати під час роботи.
Я завжди вважала себе людиною, яка викладає думки на папері набагато успішніше, ніж в усній формі. Саме тому, в той час коли я опинилася в цьому будинку – не надто близько до інтелектуальної праці – я і вирішила занотовувати все, що відбувається в родині, яка найняла мене на роботу, і, якій я розраховую служити вірою і правдою до того часу, доки мені не набридне витирати їхній пил, купувати для них продукти, мити місця загального користування і посміхатися усім підряд, незважаючи на те, який настрій у мене на даний момент.
…Причина моєї появи у цій родині надто вже прозаїчна – після розлучення з чоловіком я опинилася у нього «в боргу» і борг цей потрібно виплатити протягом найближчого року, інакше доведеться продавати квартиру і половину від виручених грошей віддавати йому. Після розлучення я опинилася перед вибором – працювати, як і раніше, вчителькою в школі з перспективою в один прекрасний день бути виставленої на вулицю з власної квартири або йти заробляти гроші будь-яким способом. Природно, я вибрала друге, а добрі друзі допомогли мені влаштуватися на не надто престижну, але добре оплачувану роботу.
Платить мені Семен Михайлович – прекрасна людина, яку я дуже поважаю за те, що він за три тижні спілкування жодного разу не продемонстрував мені, що я – прислуга, і навіть висловив своє захоплення тим фактом, що я, молода жінка, не «приклеїлася» до чергового мачо, який міг би вирішити мої проблеми, а сама заробляю собі на життя. У глибині моєї душі жевріє надія, що коли-небудь Семен Михайлович побачить у мені не тільки вміння догоджати йому і його родині, але і певні ділові якості. Побачить і запросить попрацювати в його фірмі. Але це, звичайно,