Це був чоловічий монастир з суворим статутом. На острів заборонялось брати на роботу не тільки жінок, ба навіть «юних женоликих и безбрадых трудников».
З давніх давен Соловецький монастир був не тільки «обителлю», в якій спасались у суворому пості й молитвах православні подвижники, а й місцем, де «злочинці» мали покутувати свої тяжкі провини проти московської віри й держави. Ув’язнені сиділи по глухих казематах похмурих веж Соловецького кремля. Режим був суворий.
Але не менш затятими у своїх «єресях» були й в’язні. Непоправних «злочинців» садовлено в «келии молчательные» «на хлеб и на воду».
В одному з таких казематів під Успенським собором від 1775 до 1801 року просидів і останній кошовий Січі Запорозької Петро Кальнишевський. Звільнений за імператора Олександра 1-го 110-літній запорожець не схотів (чи не почувався на силах) повертатися на Україну. Він, розповідають, просив тільки царя побудувати на острові нову в’язницю, бо в старих казематах сидіти було страшенно важко. Року 1803 на 112 році життя П. Кальнишевський помер. Поховано його під соборною стіною. На великій чавунній плиті, що вкриває місце упокоєння кошового, можна й тепер прочитати: «Здесь покоится прах Раба Божия Петра Кальнишевського, кошевого отамана некогда грозной Сечи Запорожськой, сосланного в сию обитель по указу Ея Императорского Величества Императрицы Екатерины II на смирение. Смирился и почил июля 26 1803 года».
Усі совєтські в’язні-українці на Соловках мали за свій святий обов’язок схилити голову перед цією великою могилою.
За царських часів у Соловецькій тюрмі сиділо одночасно не більше як 20— 30 в’язнів. Коли взяти кількість ув’язнених за триста років існування цієї в’язниці, то на рік припаде щось із 10 чоловіка. Були роки, коли сиділо там якихось 2—3 в’язні.
Багатий і могутній монастир протягом століть зберігав відносну незалежність у Московській державі. Але з большевиками не міг він боротися. 1919 року, убачивши безвихідь, майже всі соловецькі ченці покинули острови й виїхали до Лондону. Туди ж вивезено найцінніше майно монастиря. Увесь штат і причет Соловків осіли в британській столиці на так званому Соловецькому подвір’ї.
Ніколи за всі п’ятсот років існування Соловецького монастиря Соловки не були так широко знаними в усьому світі, як за совєтських часів.
Про жодну тюрму й каторгу в багатій на місця ув’язнення Росії не складено стільки пісень, анекдотів, каламбурів і віршів, як про Соловки. Тяжкий, нелюдський режим, заведений большевиками в Соловецьких концентраційних таборах, викликав обурення в усьому світі, що загрожувало СССР економічною (англійське ембарґо 1930 р.), політичною і, так скажемо, моральною ізоляцією. Совєтська дипломатія й преса нахабно заперечувала факти масового нищення політичних в’язнів на Соловках. Щоб «спростувати» незаперечну істину, большевики «накрутили» наскрізь фальшивий енкаведистський фільм «Соловки», в якому показано було, як раюють «вороги народу» у в’язниці