Сам же герцог лише пихато підводить брови, коли ранком його секретар доповідає новини та останні міські плітки. Вроджена гординя не дозволяє герцогу виправдовуватись та спростовувати наклепи, він і далі удає, що теревені простого люду його не обходять. А парижани в його зверхньому мовчанні бачать лише доказ провини. Зрештою вони вдовольнились прокляттями у бік особи герцогині Орлеанської. Як легко побачити в її гербі диявольський почерк: синій вісконтівський дракон ковтає людину. Що ж за злочин вчинили її предки, щоб отримати такий герб? Як легко забути, що й мати королеви – того самого вісконтівського роду. З важким серцем герцог Орлеанський відіслав дружину та сина із столиці. Так буде краще. Мало задоволення вагітній жінці слухати через браму прокльони та погрози. І двох тижнів не минуло, як посланці від тестя, Джан-Галеаццо Вісконті, володаря Мілана, привезли гнівного листа: чому його доньку відправили у заслання, чому зять не викликав на двобій наклепника? Герцог роздратовано жбурнув листа у вогонь. Кого ж тут викликати? Паризьку чернь? Всіх до ганебного стовпа не прив’яжеш, язика всім не вирвеш. Мусив визнати, що цю гру він дядькам програв. Чи не єдина втіха, що Валентині заміське повітря його володінь пішло на користь: вона народила ще двох синів та двох доньок. Ті ж троє перших, що народились в отруті Парижа, померли немовлятами. Кожного разу, як герцог приходив до Селестинського монастиря, він зупинявся біля трьох маленьких надгробків білого мармуру. Здалека здавалося, що він читає молитву. Проте герцог не мав звички читати заупокійні молитви за малими дітьми, адже вважав, що за віком вони жодного гріха не вчинили, а тому мали потрапити просто до раю. Він запитував, чому Господь забрав його синів, коли вони так йому потрібні, щоб одружити з дочками короля? Хіба для блага Франції це не було б краще, ніж шлюби із бургундськими виродками?
Після герцога Орлеанського, що витрачав великі кошти на мистецтво та підтримував поетів, художників та майстрів красних мистецтв, лишилося багато портретів, в самих коштовностях герцогині було кілька зображень і в перснях, і в медальйонах. Тому Маргарита мала непогане уявлення про зовнішність батька. Проте найбільшим задоволенням було дивитись ті речі, які йому належали. Їх залишилося небагато, адже більшість коштовностей довелося продати, аби сплатити борги. У маленькій скриньці в Блуа залишились: мініатюрний часословець, орден Дикобраза, мішечок із частинкою Істинного хреста, кілька перснів: золотий із двома рубінами, срібний із вирізаною печаткою у вигляді вовка, та кілька геть простих з міді чи олова, на яких було вибито початок псалмів латиною. А ще – копія заповіту, який герцог склав у 1403 році, коли ані Жан, ані Ізабо ще не народились. Хіба ж він знав, що проживе так