цього всього? Він знав, що мати й сестри в Блуа коло безутішної герцогині Орлеанської, але він, ледь побачившись із ними, мусив їхати, бо дав слово повернутись у Лондон до Різдва. Він вийшов із церкви, свята вода холодним вогнем обпекла пальці. Йому здалося, що все темно-сіре громаддя осіннього неба впало на нього, думки вилися лише навколо полону – і раптом ним заволоділо бажання втекти. Сісти верхи, загнати коня, але втекти від цієї важкості, від ув’язнення, від тюремників. Бажання зникло швидко, як порив вітру. Філіпп розумів, що він навіки зв’язаний своїм словом, присягою, що тримають його міцніше за всі сили світу. Він знав, що він щасливчик, бо вийшов із тієї катівні живим і незбезчещеним, але не відчував своєї обраності, своєї щасливої зорі. Пригнічення й похмурість заволоділи його серцем неподільно і всевладно, як захоплює у цьому віці перше кохання. Він уже не помічав жалоби навколо себе, заплаканих жінок, сумних дітей, яких Азенкур зробив удовами і сиротами, його вже геть не вражала ця суцільна чорнота вбрання навкруги. Філіпп знав лише свій біль: поганьблені прапори, лицарі на колінах, мертвий конетабль. Відчував на вустах лише гіркий тлінний присмак своєї поразки… Погляд його зробився похмурим і водночас оцінюючим, іронічним, наче він пізнав міру всіх почуттів, уже пізнав геть усе на світі. Молитви його стали короткими й уривчастими, наче данина звичаю. Усе це так ятрило його, що Філіпп до задухи злостився на весь світ і хотів затопити його своєю тугою. Яке світу діло до Філіппа? Яке йому самому діло до світу? Він не бачить сенсу, не бачить мети, не знає нічого, окрім спустошення душі, втоми на серці, безсилого шалу, який спопелив його.
Завтра на світанку він залишить Ренн, він мусить відпочити, виспатись, але сон та спокій тікають від нього, як полохливі птахи.
Пригнічення важко впало на герцогський палац. Рене з подивом відчула, що не дала Рішару в ліжку звичної розради, заспокоєння. Він лежав мовчки, якось механічно граючись її чорними косами і, здавалось, не помічав щиросердих спроб розважити його. Рене ображено відсунулася від коханця, але той навіть не зауважив. Глибокі зморшки прорізали його високе чоло, безжально видаючи стурбованість.
– Рішаре! На Бога, що з вами?
Він слабко посміхнувся з недосяжної висоти своїх думок.
– Сьогодні з мене поганий розрадник, серце моє. Пробачте вже…
– Що ж сталося, монсеньйоре? – те, що він не брав участі в бою, радувало її, а не графа. Але Рене не могла цього зрозуміти.
– Ви ж знаєте, Рене, що я не люблю, коли жінки лізуть у політику.
– Ви справді вважаєте всіх жінок дурноголовими? – іронічно спитала Рене, удавано образившись.
– Я гадаю, якби королева Ізабо приділяла більше уваги гаптуванню і менше – королівській раді, справи йшли б на краще.
У теплій млосності ліжниці Рене не хотіла сперечатися. Та й узагалі сперечання із графом д’Етаном були марними, бо він мав власне, досить зважене судження про кожну річ чи особу, рідко змінюючи його. Найрозумнішим
