– Мій брат Артюр вельми задоволений вашою службою, месьє.
Філіпп ще раз схилив голову.
– У вас є бретонські володіння?
– Так, від матері я успадкував замок на кордоні з Анжу, в сеньйорії його світлості графа д’Етана.
– Рішаре, ти ж іще не вирішив долю сердешної мадемуазель де Кламсі?
– Ні, брате, не встиг, вона ледь досягла шлюбного віку. То ж маю повернутися до цього питання.
– Віддай її за месьє де Прюнеля, щоб привести до ладу її маєтності. Гадаю, що призначені опікуни крадуть більше, ніж потрапляє до моєї скарбниці у вигляді податків.
– І справді, як погодитесь служити під моїм штандартом, месьє де Прюнель, я дам вам за службу Шато-ле-Мур, як батьку мадемуазель де Кламсі.
– Це велика честь, ваша світлосте, – Філіпп де Прюнель низько вклонився.
– То й добре, з Артюром я вирішу. Така моя воля, – завершив герцог і знаком відпустив присутніх.
Так Філіпп де Прюнель, сам того не чекаючи, став комендантом Шато-ле-Мур, отримавши на додачу рудувате пухкеньке дівча, солодке й лагідне, як мед. Юна мадам де Прюнель не мала інакших бажань, ніж догоджати своєму чоловіку, що безперечно швидко йому набридло. Його тіло прагнуло гостріших розваг, а розум – більш витонченої жінки. Тому Філіпп і справді зрадів, отримавши наказ графа д’Етана нарешті забрати з Бенона дамуазель Маргариту.
У той самий день, коли Філіпп де Прюнель залишив Ренн, аби привезти наречену графа д’Етана, у найбільшій залі герцогського палацу, увішаній коштовними гобеленами та біло-чорними гербами Монфорів, герцог Жан приймав свого спадкового ворога, Олів’є Пантьєвра, що спав і бачив себе герцогом Бретонським. Олів’є де Пантьєвр тричі схилився перед герцогом Жаном. Схилився низько і запопадливо, та все ж не так низько, щоб приспати страшні підозри герцогині та споконвічну недовіру герцога. І лише коли граф де Пантьєвр за три кроки до трону впав на коліна і, опустивши неприкриту голову із чисто виголеним гладким загривком, через силу приборканих гордощів голосом попросив прощення за всі минулі образи, уїдлива подоба посмішки розтягнула вуста герцога. Він деякий час мовчав, не без задоволення дивлячись на опущену голову свого ворога й каміння підлоги, що безперечно різало та роздирало йому коліна. Але, попри щирі сподівання Пантьєвра, герцог не звелів йому встати, тож він продовжував на колінах, спідлоба дивлячися на гаптовані золотом поли герцогського опелянда.
– Я присягаюсь вам, мій сеньйоре, що я й брати мої віддані вам довіку і лише вашій волі покірні… – глухо вимовив Олів’є, наче ті слова застрягали у нього в горлянці, як сухий хліб.
– Добре, добре, кузене. Ваші клятви мене тішать. Коли б почути такі ж і від ваших відчайдушних братів, – додав герцог, зустрівшись поглядом із досі насупленою, аж до кінчиків пальців недовірливою герцогинею.
– Як глава роду, я присягаю на вірність і від імені моїх братів. А коли ваша