– Я вам дам провідника.
– Та ні, обійдуся. Я вже звик волочитися по ночах. Маю слугу з Паневежиса, котрий має знати шлях. А там вже мене Кокосінський із товаришами чекають… Велика родина Кокосінських, котрі Пипкою8 запечатують… Невинно та люб’язно проголосили про те, що панові Орпішевському будинок спалили, дівчину викрали, а людей вирізали… Гідний товариш!.. Ще до чогось надається. Але вже бачу, що час іти!
Утім повільно почало бити північ на великому ґданському годиннику, що стояв у їдальні.
– Боже милий! Час! Вже час! – зарепетував пан Кміциц. – Нічого вже тут не вдієш! Приголубте мене, хоча б на мізинчик?
– Іншого разу. Адже ви мене ще навідаєте, пане?
– Та хоч щодня! Хіба би земля піді мною завалилася. Щоб я здох!..
Сказавши це, пан Кміциц устав і обоє вийшли в сіни. Санчата вже чекали біля ґанку, тому гість одягнувся в людській і став прощатися з господинею, благаючи, щоб поверталась у покої, бо з ґанку холодом тягнуло.
– На добраніч, моя королево, – сказав він, – солодких снів, бо я, мабуть, навіть повіки не склеплю, згадуючи вашу вроду!
– Щоб ви, пане, там чогось забороненого не побачили. Я краще таки дам вам чоловіка з каганцем, бо у нас і вовків під Волмонтовичами не бракує.
– А я що коза, щоб вовків боятися? Вовк жовнірові приятель, бо часто з його рук їв. Та й бандолетик9 є в санчатах. На добраніч, люба моя, на добраніч!
– З Богом!
Сказавши це, Олюнька відступила назад, а пан Кміциц рушив до ґанку. Але дорогою, в шпарину відчинених дверей у челядну, він уздрів кілька пар дівочих очей, – панянки не лягали спати, щоб його знову побачити. Їм пан Анджей послав за вояцькою традицією поцілунок рукою від вуст і вийшов. Через якийсь час задзеленчав дзвіночок, спочатку голосно, а потім усе тихіше і тихіше і, нарешті, зник.
Тихо стало у Водоктaх, аж ця тиша здивувала панну Олександру. В її вухах все ще лунали слова пана Анджея, чувся його щирий і веселий сміх, в очах стояла кремезна постать, а відтак після цієї бурі слів, сміху та веселощів запала дивна мовчанка. Панночка нашорошила вуха, чи не почує ще той дзвіночок від санчат. Але ж ні! Вже дзеленькоче десь там у лісах, під Волмонтовичами. І сильна туга охопила дівчину, ніколи вона ще не почувалася такою самотньою у світі.
Повільно взяла свічку, увійшла в спальню і стала на коліна для молитви. Вона починала її п’ять разів, аж поки все належно не відмовила. Але тоді її думки, немов на крилах, помчали до тих санчат і людей, котрі в них сиділи… Бір з одного боку, бір з іншого, посередині широка дорога, а він собі іде… Пане Анджею! Тут Олюньці здалося, що вона бачить, як наяву, розбурхану чуприну, сірі очі та повний сміху рот, в якому біліли, як у молодого цуцика, зуби. Важке завдання постало перед серйозною панночкою, що їй пекельно сподобався цей галасливий парубок. Стурбував її трохи, трохи налякав, але водночас розбурхав її фантазію, своєю веселою розкутістю та