– Лови тут мають бути неабиякі, бо бачу, що звіра тут досить! – зауважив господар.
– Завтра на них і подамося, або післязавтра. Треба й околиці оглянути, – припустив пан Кокосінський. – Ох, і щасливі ж ви, Яндрусю, що маєте де голову прихилити!
– Не те, що ми! – гикнув пан Раницький.
– Вип’ємо для втіхи! – запропонував пан Рекуць.
– Ні! Не для втіхи! – заперечив пан Кульвець-Гіпокентавр, – краще ще раз за здоров’я Яндруся, нашого коханого ротмістра! Саме він, любі панове, й пригрів нас тут, у своєму Любичі, нас, бідних вигнанців, без даху над головою.
– Справедливо! – закричало кілька голосів. – Не такий дурний той Кульвець, як здається.
– Важка наша доля! – ремствував пан Рекуць. – На вас уся надія, що нас за ворота, сиріток бідних, не виженете.
– Облиште! – замахав на нього пан Кміциц, – що моє, те й ваше!
На це всі посхоплювалися зі своїх місць і почали обійматися. Сльози розчулення котилися по цих суворих і п’яних обличчях.
– На вас уся надія, Яндрусю! – репетував пан Кокосінський. – Хоч на горосі дозвольте мені спати, не виганяйте!
– Годі! – повторив пан Анджей.
– Не виганяйте! І так нас повиганяли, нас, родовитих шляхтичів! – жалібно голосив пан Углік.
– Чорт зна що! Хто вас виганяє? Їжте, пийте, спіть, чого в дідька ще хочете?
– Не сперечайтеся, Яндрусю, – сказав пан Раницький, на обличчі котрого виступили плями, як шкіра рисі, – не сперечайтеся, Яндрусю, бо ми зовсім пропали…
Тут він затнувся, приклав палець до чола, ніби напружуючи мізки, і раптом сказав, споглядаючи баранячими очима на присутніх:
– Хіба б ситуація змінилася! А всі вкупі закричали хором:
– А що б могло змінитися?
– Ми ще за своє заплатимо.
– І фортуну за кучму вхопимо.
– А славу здобудемо!
– Бог невинних благословить. Ще буде нам добре, панове!
– За ваше здоров’я! – гукнув пан Кміциц.
– Святі слова, Яндрусю! – погодився пан Кокосінський, підставивши йому свої пухкі щічки. – Дай, Боже, нам кращих часів!
Здоров’я почали поправляти, а чуби куритися. Всі белькотіли один до одного, але кожен слухав лише себе, за винятком пана Рекуця, бо той схилив голову на груди і дрімав. За мить пан Кокосінський почав співати «Льон тіпали у тіпальні». Відтак пан Углік витягнув звідкілясь чекан і взявся акомпанувати, а пан Раницький, чудовий фехтувальник, схрестив уявну шаблю з невидимим супротивником, повторюючи упівголоса:
– Якщо ти так, то я так! Ти рубаєш, я махаю! Раз! Два! Три! Шах!
Велетень Кульвець-Гіпокентавр, вибалушивши очі, пильно дивився якийсь