– Хто тобі таке казав? – пожвавився пан Кміциц.
– Хто сказав? Та хто ж іще, якщо не Зенд! Вчора патякав, смакуючи вино. Він їздив у Волмонтовичі однією дорогою і повідомив, що бачив море синичок, котрі з всеношної поверталися. «Я думав, – розповідав він, – що з коня впаду, бо дівки були на будь-який смак – і худі, і гладкі». І коли на котру поглянув, то йому відразу ж усі свої зуби показала. І це не дивно! Бо всі найкращі хлопи серед шляхти під Расейняй подалися, а синички нудяться самі.
Пан Анджей штовхнув ліктем у бік товариша:
– Поїдемо, Кокошку, якогось вечора, ніби заблудивши, еге ж?
– А як щодо вашої репутації?
– А, до дідька! Припни язика! Їжте самі, якщо так, або краще занехай і вий! Не обійшлося б без галасу, а з тутешньою шляхтою хочу мирно жити, бо їх опікунами Олюньки покійний підкоморний призначив.
– Ви це казали, але я не хотів вірити. Звідки ж така честь для сарак?
– Бо на війну з ними ходив, і я чув це ще в Орші, як він торочив, що чесна кров тече в тих ляуданцях. Але, правду кажучи, Кокошку, я відразу ж здивувався, бо це так, ніби їх наглядачами наді мною поставив.
– Будете змушені з ними рахуватися і в ноги кланятися.
– Ще до того дух із них виб’ю. Цить, бо я закипаю! Це вони будуть мені вклонятися та служити. Хоругва готова на перший же поклик.
– Уже хтось інший буде тією хоругвою командувати. Зенд каже, що є якийсь полковник серед них… Забув його прізвище… Володийовський, чи якось так. Він під Шкловом ними командував. Кажуть, гарно себе проявив, а їх там добряче причесали!
– Чув я про котрогось пана Володийовського, бравого вояка… Але ось уже Водокти видніються.
– Ех, добре людям живеться в цій Жемайтії, бо всюди огидні порядки. Старий мав бути неабияким господарем… І двір, бачу, показний. Їх тут менше ворожий вогонь палить, то можуть будуватися.
– Гадаю, що про ту сваволю в Любичі вона ще не могла дізнатися, – сказав ніби сам собі пан Кміциц.
Після цього він обернувся до свого супутника:
– Тож, Кокошку, попереджаю тебе, а ти повтори ще раз решті, що мусите тут пристойно поводитись, і нехай собі тільки хтось щось дозволить, як на милість Божу, на січку порубаю.
– Ого! Але ж вас осідлали!
– Осідлали, не осідлали, тобі до того зась!
– Не дивіться на мене косо, то не буде вам проса, – флегматично зауважив пан Кокосінський.
– Стьобни батогом! – гукнув кучерові Кміциц.
Пахолок, котрий сидів на шиї срібного ведмедя, замахнувся батогом і цьвохнув дуже справно, інші возії взяли з нього приклад, і поїхали гамірно, бадьоро, весело, як поїздом.
Вивалилися із саней, увійшли спочатку в сіни, величезні, як комора, не білені, а звідти повів їх пан Анджей у їдальню, прикрашену, як і в Любичі, головами впольованих тварин. Тут вони зупинилися, споглядаючи уважно і з цікавістю на двері в сусідню кімнату, з яких мала вийти панна Олександра. Тим часом, добре пам’ятаючи застереження