– Отже, завтра, – пробелькотів він, – у монастир. Але спіть собі спокійно, виїжджатимемо не надто рано, усе робитимемо для вашої зручності. На добраніч!
Оліво тихо причинив за собою двері й рушив униз сходами, під його важкими кроками сходи стугоніли на весь дім.
Казанова зостався сам у своїй кімнатчині, тьмяно освітленій двома свічками. Він переводив погляд з одного вікна на інше; вони виходили на всі чотири боки світу. Довкола простирався в голубуватому мереху одноманітний пейзаж: розлогі рівнини з невисокими пагорбами, лише на північному окрайці виднокола – розмите далиною пасмо гір; розкидані то тут, то там хатинки, обійстя, вілли, а серед них на узвишші блимав вогником замок, певно, як припускав Казанова, маркіза. У кімнатці, окрім широкого ліжка посередині, стояв лише довгий стіл з двома запаленими свічками, два стільці, комод і люстро в позолоченій рамі. Чиїсь дбайливі руки навели тут лад і навіть розпакували речі Казанови. На столі лежала замкнена на замок потерта шкіряна тека з паперами й кілька книжок, потрібних йому для роботи – тому він і прихопив їх із собою; поруч приготоване письмове приладдя. Спати Казанові нітрохи не хотілося, він вийняв з теки рукопис і при мерехтливому світлі свічок перечитав останні написані сторінки. Писання урвалося посеред абзацу, тож тепер неважко було продовжити незавершену думку. Він взяв до рук перо, поспіхом записав кілька речень і раптом завмер.
«Навіщо? – запитав сам себе, ніби жахнувшись власного внутрішнього прозріння. – Навіть якби я знав, що все, що написав досі, і все, що колись ще напишу, ґеніальне й неперевершене; навіть якщо мені справді пощастить знищити Вольтера й затьмарити його славу своєю, хіба й тоді я б з радістю не спалив усі свої рукописи за одну лише мить в обіймах Марколіни? Хіба заради такої винагороди я б не погодився дати обітницю навіки забути про Венецію, навіть якби мене там чекала тріумфальна зустріч? Венеція!..»
Він повторив це слово ще раз, і воно прозвучало в усій своїй величі й повернуло собі колишню владу над ним. Місто його юності постало перед Казановою, огорнене чарівливим флером спогадів, і серце напучнявіло тугою, такою незмірною та щемкою, якої він, здавалось, ще ніколи не відчував. Відмова від повернення на батьківщину видавалася Казанові найнеможливішою з усіх жертв, наготованих долею. Що робити йому в цьому змізернілому, збляклому світі без надії, без певності ще коли-небудь побачити кохане місто? Після десятиліть мандрів та пригод, після всіх удач і нещасть, яких зазнав у житті, після почестей та ганьби, тріумфів та принижень повинен же він, урешті-решт, віднайти місце для спочинку – батьківщину. А хіба існує для нього інша батьківщина, окрім Венеції? Хіба існує інше щастя, окрім віднайденої батьківщини? На чужині вже давно не таланить