Відколи я приїхала, Бет замовкла вперше. Алкоголь у моїй крові й тепло, що пестить спинку, заколисують мене, коли раптом десь із лівого крила саду в ідилію вривається пронизливе дзижчання. Я розліплюю повіки. Бет уже сидить, рішуче налаштована розібратись. Вона зістрибує з шезлонга, наче газель чи летюча білка, й біжить на шум. Я підіймаюся й плентаюся за нею через газон, на ходу загортаючись у парео.
Чоловік зрізає дерево бензопилою. Хорошою бензопилою.
– Стій, що ти робиш? – кричить Бет.
Він точно не садівник. Він продовжує пиляти, поки дерево не падає. То був лимон. Тепер це дрова. У повітрі стоїть сморід спаленого бензину й цитрусового листя. Чоловік знімає свої захисні окуляри, показуючи нам свої морозно-блакитні очі, льодовиково-холодні, як у Деніела Крейґа. Він вимикає бензопилу й дістає з рота сигарету. У нього оголений торс, він високий, широплечий і стікає потом. За опуклістю на його обрізаних джинсах даю на око двадцять сантиметрів. І обхват, звісно, відповідний. Він виглядає так, ніби качається. Він нагадує Ченнінґа Тейтума. (Чорт, треба було взяти той постер із собою. Я ж відчувала, що забула щось…) Його ідеальна, ніби відфотошоплена, ямочка на підборідді так і каже «поцілуй мене». Його відкинуте з чола темно-русяве волосся, радше сплутане, ніж скуйовджене, притиснуто обручем. Трохи по-дівчачому, можливо. Та, як Леонардо Ді Капріо й футболістам прем’єр-ліги, йому вдається виглядати з ним добре.
Хто знав, що Бет ховає в садку сексуального дроворуба? Заради цього варто було прокинутись.
– Я казав твоєму чоловікові, що його треба зрізати. Але воно продовжувало тут стирчати. Більше воно заважати не буде, – каже він із сильним італійським акцентом.
Очевидно, що він місцевий. Місцевий, якому не подобалося дерево.
– Сальваторе, не можна отак просто взяти й зрізати чуже дерево, – каже Бет.
– Можна. Я ж зрізав.
З цим не посперечаєшся.
– Амброджо розлютиться.
Сальваторе затягується цигаркою. Не схоже, що його це хвилює.
– Я йому казав, що дерево мені світло затуляє. Моїм скульптурам потрібне світло. Хтось мав піти: або він, або дерево. Він має радіти, що це дерево. – Він усміхається. Такий милий. Пофігізм і розслабленість рок-зірки. Волосся на грудях. Дорогий годинник. Він, певне, успішний скульптор, якщо може дозволити собі «Патек Філіп». Тильним боком долоні він стирає піт із брови.
Ми стоїмо й дивимося на дерево. Тут Сальваторе помічає мене.
– А ви часом не родичі? – сміється він, вказуючи на нас недопалком. Ми зустрічаємося поглядами. Він не відводить очей; я відчуваю вразливість і водночас потужність. Бет уже збирається відповісти, коли з вілли вибігає Амброджо. З криками.
– Ma che cazzo hai fatto?[45] – кричить він через садок. Здається, він трохи почервонів. – Це дерево мій батько саджав! Merda[46], Сальваторе! Мене вже нудить від тебе й твоїх скульптур!
Чоловіки починають лаятися, жваво вигукуючи щось італійською.