Вона веде мене старовинними розкришеними сходами до задньої частини глядацької зали. Підіймаючись нескінченними приступками, я задихаюсь. В таку спеку мене краще не кантувати. Я хочу ще одну горілку з крижаним лимонадом. Та коли я підіймаюся на вершину й обертаюся поглянути на краєвид, то розумію, заради чого все це було.
– Святий Боже!
– Подобається? – питає Бет.
Оце люди й називають «порнографія Землі». В цьому краєвиді природа демонструє себе якнайвідвертіше. Я майже чую голос Майкла Пеліна[47]: щось про коринфські колони, Еврипіда, Софокла та Есхіла.
– А що це за гора? – питаю я, вказуючи на величезне чорне трикутне дещо.
– Це не гора. Це вулкан. Етна, пам’ятаєш?
– О так.
Звісно. Ну як я могла забути?
– Вона спить? – питаю я, напружуючи очі, щоб роздивитися вершину.
З Етни в безхмарне небо випливає дим.
– Ні, але не хвилюйся.
Та я все ж хвилююсь. Я бачила, що сталося з тими людьми з Помпеїв.
– Італійці називають її Mongibello – «гарна гора», – каже вона.
– Я ж тобі казала, що це гора.
Вона не видається дуже bello. Мені її вигляд натякає на смертельну небезпеку. Я тремчу й дивлюся на море. Колони облямовують схили вулкана, що спускаються від кратера до океану. І так, Середземне море справді мерехтить. У цьому Бет не збрехала.
Я глибоко вдихаю, відчуваю сіль у повітрі. Mamma mia… Це навіть краще, ніж у журналах. Я могла б зробити фото й без жодних фільтрів запостити його в «Інстаґрамі». Але тисячі людей вже зробили тисячі однакових фото, тож я не марнуватиму свого часу.
Ми сидимо поруч на гарячому камені, дивлячись на Стародавню Грецію. Я повертаюся до Бет і помічаю на її руці щось блакитне, чого досі не бачила. Це синець. І великий. Розміром із чоловічий кулак. Вона намагалася сховати його під тональним кремом, але він трохи стерся об її сукню.
– Чорт, Бет! Що це таке? – питаю я, підіймаючи її рукав, щоб роздивитись.
– Нічого, – каже вона, знову опускаючи рукав. – Не важливо, забудь.
– Це не «нічого». Звідки він узявся? – дивлюсь їй у вічі.
– Впала з драбини в садку, – каже вона.
Ну, це брехня. Бет хитає головою.
– Алві, послухай. Мені треба дещо тобі сказати. Це важливо, чуєш?
Змінює тему. А оце вже ні.
– Чорт забирай, Бет. Це Амброджо зробив?
Промовляючи це, я й сама ні на мить не вірю в ці слова. Він занадто сексуальний, щоб бити жінок. Сумніваюся, що він п’є «Стеллу» чи носить старий жилет.
– Алвіно! Будь ласка. Просто послухай, – каже вона.
Бет не заперечує його провини, але чому вона не