Але він не з’їжджає на узбіччя.
Він повертає на під’їздну доріжку – електричні ворота відчиняються, ніби за помахом чарівної палички, – та глушить двигун.
– Ми на місці!
Розділ шостий
Таорміна, Сицилія
Хай йому грець! Моя сестра живе тут?
Перед моїми очима замерехтіли долари. Вілла непристойно велика. Цей будинок, мабуть, коштує як атомна бомба.
– Це ваш власний маєток?
– Я успадкував його від батьків.
О так. Я пам’ятаю. Бет казала. Вони померли. Бідний Амброджо. Йому було всього тринадцять. Тринадцять років, і вже мільонер. Власне, це чудово. Мабуть, він не дуже засмутився. І, на щастя для нього, він єдина дитина у своїх батьків, тож йому не довелося нічим ділитися з гидкою старшою сестрою.
– Benvenuto![40] – каже він.
Амброджо прочиняє двері й бере мене за руку. Сидіння такі низькі, що мені потрібно на неї зіпертися, особливо на підборах. Як узагалі люди ходять у такому? Він витягає мене з машини, я спираюся на неї, прикладаю руку до очей і кліпаю на сонці.
– Вау.
Все це схоже на добірку розкішних фешн-фото: «Воґ», чи «Ель», чи «Веніті фейр». Здається, я от-от побачу Жизель Бюндхен, що розтягнулася на шезлонгу: купальник із золотої парчі, дайкірі, засмага. Де камери? Спалахи прожекторів? Клацання кнопок фотоапаратів? Я згадую про далекі вигадані світи з «Конде наст тревелер» та «Санді таймз тревел», про всі ті будинки мрії з «Місця під сонцем», тільки ж я, очевидно, тут, тож це, напевне, відбувається насправді.
Поміж садків розкидані старовинні рожеві будівлі з теракотовими дахами: підстрижені газони, підстрижені клумби. Квіти такі гарні, що ніби співають: червоні герані, фіолетові фуксії, всі відтінки блакитного, плюмерії, бугенвілії, жасмин. Це рай. Едем. Троянди, розквітлі кактуси, фіалки й камелії. Вежі пальм погойдують у морському бризі зеленим листям, схожим на феєрверки.
Потім я бачу басейн – прохолодний, глибокий, принадний. Блакитний опал облямовують вулканічні камені. Темно-сині чорнила води мерехтять на сицилійському сонці, скалки світла засліплюють мене, коли я на неї дивлюсь. На дзеркальній поверхні відбиваються пальми й троянди: картина Гокні, оаза. Навколо басейну на вибрукуваній поверхні стоять нерухомі й чисті кремові лляні шезлонги й парасольки. Вода здається спокійною й так і манить до себе, мені вартує зусиль не стрибнути в басейн. Я хочу хлюпатися там, як вродливі дівчата в попсових кліпах, вдавати, що я підліток на літніх канікулах.
Я обертаюся та витріщаюся на будинок. Сам маєток видається нереальним, наче це кадр із голлівудської стрічки золотої доби – наприклад, з романтичного кіно