Культ грози, пов’язаний з давнім слов’янським культом бога грози Перуна, зберігся в народній свідомості в пізнішому християнському трактуванні боротьби пророка Іллі з нечистим. Народна уява наділяла громові стріли магічними властивостями, їх вважали за помічні в лікуванні різних недуг. Подекуди вірили, що під час грому Ілля-пророк возить по небу калачі, тобто дає землі плодючу силу. Збереглися різноманітні повір’я, пов’язані з громовими святами, які християнство приурочило до Іллі.
Наші предки уявляли собі блискавку як небесний вогонь, тобто священну стихію. Вони вважали, що пожежу від блискавки не можна гасити, бо це кара за чийсь гріх. Щоб пожежі не сталося, запалювали свічку-громовицю, посвячену на Стрітення в церкві. Вогонь, запалений у дереві блискавицею, найчастіше використовували проти ворогів.
За світобаченням праукраїнців, воду вважали однією з основних стихій світобудови; про це свідчив і культ води, про який вже сказано. Воду населяли духи, ставлення котрих до людини було співвідносним із символікою води в уявленні наших предків: з одного боку, вода була здатна очистити, з другого – являла собою небезпеку, бо поставала межею між «цим» і «тим світом», шляхом до потойбіччя.
Володарем-захисником великої водойми називали водяника: чим більшою була вода, тим старішим і мудрішим вважали її господаря. У давнину вірили, що коли водойма дуже велика, то помічниками водяника ставали чоловіки-потопельники. Обов’язок водяника – опікуватися рибами, тваринами, рослинністю й духами, що мешкають у водоймі, він же втихомирював водну стихію, відповідав за повені та паводки.
Згідно з переказами, водяник міг обертатися на людину, але й тоді його було легко впізнати: хоч і був схожий на звичайного чоловіка, з лівої холоші в нього постійно крапала вода, тому місце, де він щойно стояв, ставало мокрим.
І. Я. Білібін. Водяник
Наші предки знали, що водяника слід поважати, шанувати та всіляко піддобрювати, адже він сердиться, коли людина без дозволу заходить у його володіння, та завдає всілякої шкоди рибалкам і хліборобам. Тому щоразу, перебуваючи біля води, слід було принести водяникові хоч маленький гостинець: жменьку тютюну, скибку хліба, трішки вина або пива. Усе це треба було вкинути у воду, сказавши: «Прийми, водяне, мою пожертву».
Готувалися давні українці й до 2 квітня, дня пробудження водяника після зимового сну: щоб задобрити водяного господаря на цілий рік, за гроші громади купували, не торгуючись, коня, протягом трьох днів його відгодовували, а потім, оздобивши червоними стрічками та квітами, топили його опівночі посеред річки. Кажуть, що рибалки мали укласти з водяником угоду, щоб потім їхнє рибальство було вдалим. Для цього вони жертвували чорного