У найдавніші часи, коли людина ще не намагалася протиставити себе природі, наші пращури вшановували природні стихії, від яких залежало їхнє життя. Одним із головних у цьому сенсі був культ вогню. Українці вірили в небесне походження вогню, який Бог передав людям через громові стріли. Звідси й віра у святість домашнього вогнища.
До вогню кожен ставився з повагою, адже його вважали святим. З вогнем не дозволяли гратися, кидати в нього щось нечисте, лихословити, топтати ногами. Вважали, що вогонь може помститися. Тим віником, яким замітали хату, не вимітали з печі, адже це місце – для вогню. «Ми шануємо вогонь; він наш дорогий гість», – говорили в народі.
Домашній вогонь шанували як головного хранителя сім’ї й домівки. Ще за часів трипільської доби кожна родина молилася своєму овину – домашньому вогню, мала своє святилище і жертовник.
Шанування хатнього вогнища було проявом поваги до земного вогню, який вважали за частину небесного.
Вірили: якщо від вогнища йде блакитне полум’я, то можна «скидати» на нього всі хвороби, коли малинове – на цьому місці будували святиню, хату; якщо зелене – місцину слід оминати. Вогонь із дубових дров використовували для лікування людей, із осикових – тварин.
Із давнім культом вогню були пов’язані різноманітні обряди та магічно-ритуальні дії. Так, витопивши піч, яка в уявленні давніх українців була серцем оселі, господиня ставила в неї горня з водою та кидала трішки дров – своєрідна офіра домашньому вогнищу. Значним чином виявлялася й ритуально-очисна функція вогню (обкурювання димом, символічне спалювання, переведення через вогонь, аби позбутися хвороби, відвернути злих духів тощо). Очисні вогні запалювали напередодні Великодня, Великого четверга, свята Івана Купала. Звичай проводити молоду і весь весільний поїзд через вогонь допомагав очистити всіх, хто приходить до іншого роду. Проводили через вогонь і обох молодят. Свахи наречених під час весільного обряду намагалися тримати весільні свічки вкупі, щоб утворився спільний вогник.
В українській обрядовості вогонь дуже часто поєднується з водою, бо це – найпотужніші природні стихії, найвагоміші елементи світотворення. Воду вважали за стихію, з якої постав світ. Річки – жили Землі, якими тече вода, як у людини кров. Висихання річок і зникнення вод сприймали як кару божу.
Великим гріхом було засмічувати воду чи плювати у неї. Вважали, що той, хто не дотримується цього, буде покараний головним болем. Воду пили з непокритою головою, а перед тим, як пити, хрестилися.
За часів язичництва був поширений культ богині води, їй приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер. Чимало людей і зараз дотримується цього звичаю, кидаючи монети у воду, щоб знову повернутися до улюблених місць. У стародавній Русі приносили офіри криницям та болотам, вважаючи їх святими. У криниці теж кидали гроші, інколи складали біля них хустки або свічки як жертви.