Старовинна магія українців. Вікторія Садовнича

ставали зазвичай люди з екстрасенсорними здібностями, зі схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу чи телепатії. За переказами, їх готували з дитячого віку. Мабуть, досвідчені галдовники могли розпізнати юний талант іще в сповитку. Хлопчик на тривалі роки ставав спочатку джурою (служкою) у старшого бійця-химородника. Поруч із учителем він осягав премудрості старожитніх знань. Учитель передавав учневі ті знання, яких сам був навчений. Процес навчання тривав багато років і являв собою систему психофізичної підготовки, що вміщувала магічні ритуали, а також обов’язкове навчання військового ремесла й мистецтва.

      Коли вчитель-характерник бачив, що учень уже готовий, відбувався ритуал посвячення його в характерники. Рубали просіку в густому лісі, повалені дерева з неї не прибирали, рубали тільки сучки. Наприкінці цієї просіки обирали два дерева на відстані двох метрів, нахиляли їх одне до одного, тим самим утворюючи фігуру, схожу на ножиці чи хрест, а потім, розрубавши посередині, зв’язували верхівки дерев. Виходило щось на кшталт цифри вісім, але зі зрізаним низом. У точці, де кола тієї вісімки перетиналися, глухої ночі запалювали білий яскравий вогонь. Через рівні проміжки часу кричав пугач. Козака уводили у стан сновиди, у якому він мав дістатися просікою на той вогонь. Коли козак збивався з дороги, пугач замовкав. Так неофіту вказували шлях. Завданням було пройти в ті «ворота», за якими наставало справдешнє розуміння навколишнього буття в стані вже «пробудженого сновидіння». Полуда спадала з очей, і характерник вже бачив і розумів реальний стан речей у навколишньому світі.